— Я — вчитель! Це мої діти, мої учні!
— Євреї!
— Ні, українці!
— Брешеш! Розстріляти! Його теж! — мляво махнув рукою.
— Зачекайте! Ми мусимо помолитися! — впали на коліна, перехрестилися. — Отче наш, іже єси на небесах... — залунало на чотири голоси.
Слова молитви білими голубами билися попід хмари, що розрядилися густим дощем та шаблями блискавок.
— Гер Шмідт! Вони християни, вони не євреї. Мабуть, Павло збрехав, — глянув благально на старшину їхній конвоїр.
— Не євреї, то й не євреї. Не мороч мені голови! Мій обід холоне. Геть!
Вони бігли полем... Вересові квіти горнулися рожевими голівками до їхніх босих ніг. ««Боже, як добре, що на першому уроці я навчив їх Господньої молитви!» Громи глушили дзвінкий сміх, дощі полоскали облич-чя. А в небі за хмарами сонце танцювало запальний танок життя!
Щодня ділися щиро частинками своєї душі з іншими, бо лиш так зможеш її вберегти від світорозхри-стань!
Бабця Стефа, яка віддала б життя за твоє щастя
Моя золота онучко!
Усе, що я можу тобі подарувати на твоє дев’ят-надцятиріччя, — свою любов. Пам’ятай, що ти для мене — найдорожча! Ніякі скарби ніколи не зрівняються зі щирими людськими почуттями. Дуже шкода, що в сучасному світі багато людей про це не знають, що готові виміняти сяйво очей на блиск золота, щирі сльози на карати діамантів. Грошелюб-ство та його сестра скупість — найгірші супутники людського життя, моя дитино. Хай найціннішим для тебе завжди буде багатство людської душі. А я, як завжди, розкажу тобі історію про свекра моєї тітки.
Цукрові півники танули на сонці, ковбаси випинали блискучі боки, наче змагаючись, хто з них соковитіша та товстіша, калачі духмянили повітря, перебиваючи запах літа, а булочки, мов ватага овець, розсипалися по стільницях... Ярмарок вирував!
— Тату, купи цукерку!
— А мені он той завиванець!
— Намисто, хочу намисто...
— Кожушину б мені справити...
Луку Леміша, який щойно повернувся з Гамерики, обступила чорноока, блідощока дітвора.
— Цить! — гримнув батько, і малі Лемішата, усі як один, проковтнули разом зі слиною останні склади слів-прохань.
— У нас нема грошей на ваші витребеньки, — відчеканив, мов кинув доларовою монетою до землі, Лука й суворо глянув на жінку. — Бачу, розбалувала їх, поки мене не було. Виріжеш їм удома по кружальцу з цукрового буряка, то й матимуть ляґоміни![2] А Петрові витягни з комори свій овечий кожух! Так, так, той, що в нім дівувала, най доношує!
І Лука Леміш гордо поплив по ярмарку, прицінюю-чись до волів, коней, корів, а за ним подріботіла вся його челядь. Одинадцятеро синів і доньок — багато дармової сили, то й худоби можна було тримати багато! Моргів поля теж було чимало, і грошики в Луки завжди водилися. «Копійка до копійки липне», — завжди примовляв він, закопуючи глеки з червінцями в саду. А в селі тим часом побутувала нова приказка: «Голі й босі, як Лемішеві діти». А що вже гріли йому руки сіро-зелені гамерицькі [3] банкноти, і не переповісти, — складав купюру до купюри, щоп’ять хвилин перераховував та ховав у нагрудну кишеню, аби ближче до серця!
Цього разу поярмаркував добре: купив дві телички й пару коней. По обіді сам вигнав свою худібку в поле, щоби люди бачили, який із нього господар! Сонце пражило так, наче намагалося зготувати собі Луку на вечерю, липкий, мов липневий мед, сон заповзав під повіки. Урешті-решт Леміш не витримав — зняв чоботи, дорогоцінний лейбик та вмостився на зеленій перині під балдахіном косатих верб. Прокинувся, коли вечірні роси захолодили його босі ноги. Усміхнувся, потягнувся та за звичкою приклав руку до серця і, о Боже, не відчув там звичного тугого валика купюр. Великі краплі поту стікали по обличчі, Лука лапав себе по всьому тілу, а грошей — наче й не було. Гарячково почав нишпорити довкола себе. Глядь, а на траві — обгризені очі, носи та вуха американських президентів та купка чорного мишачого посліду...