Еля поволі приходила до тями. Та раптом зірвалася з місця, миттю збігла драбиною вниз. До... кого?
«Тут же нікого, крім мене, немає... Мабуть... те все не насправді було». Еля ніби зі сну поглянула на лист, який досі тримала в руці.
Раптом двері з веранди відчинилися. Увійшов такий дорогий, рідний серцю... дядько Марко. Еля скрикнула:
— То ти — мій тато?!
Заскочений зненацька чоловік лишень і зумів, що здивовано підвести вгору вихрасту брову й тихо видихнути:
— Доню, звідки ж ти?..
— Бабуся про все написала в листі, — не дала йому договорити Еля.
— Так... Вибач, що ми з твоєю мамою... — блакить очей тата затремтіла від сліз.
— Не треба нічого казати, — несподівано відповіла Еля. її переповнювала ніжність, нестримна й така вразлива. — Просто обійми мене. Тату...
Загрубіле чоловіче серце сором’язливо всміхнулося та несміливим соняхом потяглося до цього, уперше в житті почутого «Тату...».
Еля схилила голову на кремезне широке плече, душа притишено схлипнула вдячністю: погляд вихопив із розмитого слізьми простору бабусин лист, на якому вальсував сонячний зайчик.
Максим Федорченко. Кохання
Юрко стояв на тротуарі й дивився через дорогу на житловий будинок. Юркові було дев’ять. Він тремтів від холоду, у черевиках хлюпала вода, але хлопець на те не зважав.
Сіра штукатурка на стінах будинку всотала рясну весняну вологу, рвані темні плями надавали й без того похмурій будівлі вигляду геть невеселого, навіть дещо зловісного. Увесь міський пейзаж навколо також був сірим та безрадісним. Брудна, розбита вулиця, сіро-коричневі калюжі, багнисті палісаднички, кучугури чорного ніздрюватого снігу, тьмяні вітрини за потрісканим склом. До під’їздів тулилися м’яті сміттєві баки, на них граційно балансували обідрані коти. Ворони чорним лахміттям висіли на оголених деревах. Зима нібито закінчилася, проте весна все ще розмірковувала, чи варто сюди приходити.
Цей район міста межував із річковим портом. Порт в Юрка зазвичай викликав відчуття радості, захват і легку, святкову ностальгію — чи ж можна відчувати щось інше, споглядаючи кораблі, прапори, чайок і зелені хвилі? Але тут, лише за кількасот метрів від порту, ніщо не нагадувало ні про білі пароплави, ані про легкокрилих чайок, ані про сирени, що кличуть у незвідану та невідомо прекрасну далечінь.
Будинок, з якого Юрко не зводив очей, стояв трохи навкіс до вулиці та до сусідніх будівель, і тому здавалося, що він тут чужий, нетутешній. Хлопцеві цей будинок видався б особливим, відмінним від усіх інших, навіть якщо б стояв він паралельно до вулиці й нічим не вирізнявся серед інших багатоповерхівок. Іншого такого не було ні в місті, ані в цілому світі. Адже тут жила Вона! А це осявало ніжним помаранчевим світлом, помітним одному лише Юркові, усе довкола: і замріяну вулицю, і замислені дерева, і шляхетних тварин, і величавих птахів. Усі речі на цій вулиці, а насамперед поруч із цим будинком, видавалися значущими, сповненими відчуття таємної співпричетності до її буття.
Юрко знав тільки номер будинку, а от номер квартири було безповоротно втрачено, як і той кутик конверту, на якому було написано адресу. Конверт стільки разів викрадали чиїсь нахабні руки, а Юрко стільки разів виривав його з тих нахабних рук, що нині прочитати адресу було неможливо. Але хлопець її пам’ятав і часто твердив, наче молитву, дивлячись на вже геть зношений благий конверт.
У конверті зберігався лист. Коротенький, у кілька рядків. Почерк був дитячий, непевний, і рядки, перший з яких тримався паралельно до верхнього краю аркуша, поступово втрачали цю рівність, правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, — його постскриптум — перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Юрко перечитав цей лист не менше від тисячі разів і міг би повторити його навіть уві сні, але в голові його постійно кружляв, виспівував і пританцьовував ось цей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».
Юрко не замислювався над тим, скільки різноманітних «якщо» слід було скласти докупи, у належний час і в певний спосіб, аби сьогодні він опинився тут, на припортовій вулиці рідного міста, із листом, який закінчувався смішним дитячим зізнанням. Для нього лишень те зізнання, дещо винувате й від того пронизливо-зворушливе, мало зміст і значення; йому навіть здавалося, що те зізнання відтяло усе його попереднє життя, усе, що трапилося з ним за дев’ять минулих років, і відтепер він живе іншим, новим життям.