Упродовж кількох місяців, що минули з часу одержання листа й до цього весняного ранку, Юрко дійсно прожив ціле життя. Коли він згодом пригадував цю історію, він розумів, що все почалося дещо раніше і з найбуденніших подій, що не віщували нічого визначного.
... Лікар похитав великою кудлатою головою, подивився на Юрка крізь окуляри в роговій оправі, ще раз натиснув сильною теплою долонею хлопцеві на живіт і промовив: «У санаторій. Би. Слід поїхати. У гори. Би. Тей. Водички попити. Фізкультура. Грязелікування. Дієта. І все, — він знову натиснув долонею Юркові на живіт, — мине».
І Юрко поїхав. Не сам, звісно, а з татом. Спочатку вони цілу ніч їхали поїздом. А зранку опинилися у якомусь казковому, небаченому місті. Юркові такі міста траплялися лише у фільмах про мушкетерів. Але ті кіношні міста, замки, фортеці й палаци були декораціями і видавалися декораціями. А ось це, таке схоже на декорацію, місто було справжнім. Юрко вийшов уранці з вагона, побачив шпилі, вежі, пам’ятники та куполи й лише рота роззявив від подиву. Так він і прогуляв «роззявою» весь день, без упину крутячи головою й роздивляючись це дивовижне місто, доки вони з батьком не сіли в інший потяг, менший, який і повіз їх у гори.
Цей другий потяг — електричка — був напхом напханий, ішов повільно й часто зупинявся на маленьких станціях із незнайомими назвами. Юрко почувався розчарованим: коли вони з батьком нарешті зійшли на станції, що мала дивнувату пташину назву, жодних гір довкола не було. Гори він побачив лише одного разу: у ясний день, коли їхню групу повели до лікувального джерела, на обрії між двома пагорбами несподівано й ненадовго виринув блідий трикутник, ледь помітний на тлі сіро-блакитного неба. Трикутник був такий символічний, такий схожий на малюночок на етикетці напою «Байкал», що Юрко навіть завагався, чи дійсно він бачив той трикутник і чи були то дійсно гори.
Тато доправив Юрка в санаторій, а сам поїхав. Юрко залишився. На місяць. Він намагався не думати про те, що цілісінький місяць йому доведеться бути так далеко від дому. Раніше він ніколи не бував у санаторіях або в літніх таборах і тому не уявляв, на що це схоже. У цьому, однак, була своя перевага: якби Юрко мав хоч трохи досвіду в таких справах, його б і дивувало і дратувало те, яким чином у тому санаторії все було влаштоване. А так санаторій приєднався до всього іншого, що безтурботні дорослі вже пред’явили Юркові як «норму», хоча від норми воно таки перебувало на певній відстані.
Курйозів тут виявилося кілька. Найперше, у величезному парку навколо санаторію гуляв олень на прізвисько Рудик. Коли Юрко довідався про це, він був у захваті: це ж казка, справжня казка, -ОЛЕНЬ! Та олень і гадки не мав про свою казковість. Він був величезний, мов кінь, і злий, як собака. Спостерігаючи крізь вікно того Рудика, що знищував чергову клумбу, розкидаючи грудки землі та вирвані з коренем рослини, Юрко розумів, що бездомні пси, яких він побоювався вдома, ніщо проти цієї тварюки, що мала аж ніяк не лагідний норов, страхітливі роги й гострі копита.
Іншою дивною рисою санаторію було те, що він не опалювався. Уже стояла пізня осінь, і вранці на траві, падолисті та крихтах уцілілих клумб мороз лишав свої білі мереживні сліди. Коли дітей відводили до цілющих джерел, над їхніми жвавими галасливими колонами здіймалася пара від гарячого дитячого дихання. Зрештою, навіть два дні, відведені щотижня для шкільних занять, були марним зусиллям місцевих педагогів. Маленькі мешканці санаторію отримували застуду вслід за прибуттям, а позбавлялися її безпосередньо перед від’їздом. Не обходилося, звісно, і без хитрощів: якщо кашель і нежить були справжніми, то стабільні «37 і 2» викликалися легким і непомітним для медичного персоналу постукуванням пальця по верхівці термометра. Юрко швидко засвоїв це мистецтво і щасливо пропускав «школу» разом з іншими дітлахами.
Гарячої води в санаторії також не було. Юркові спало на думку, що саме так здійснюється згадане кудлатим лікарем «грязелікування». Він навіть устиг скласти теорію, що бруд, який накопичується на тілі, слугує певним медичним або виховним цілям: чи то лікують від чогось, чи то прищеплюють потяг до гігієни. Та невдовзі з цією теорією довелося розпрощатися, бо почалося справжнє грязелікування. Однак роль, яку в санаторному курсі відігравала не лікувальна грязь, а звичайнісінький бруд, так і лишилася для Юрка загадкою.
Дітей у санаторії було майже як у всій Юрковій школі. Утім, хоча дорослих тут виявилося набагато менше, ладу було більше. Мабуть, це пояснювалося тим, що всі діти були зайняті різними процедурами від світанку до відбою. А відверто нездорових дітей, яких би від бешкету втримала саме хвороба, а не денний розклад, в санаторії Юрко взагалі не зустрів. Сам хлопчик хворим не почувався, тому вся ця справа із санаторієм залишалася для нього дещо незрозумілою. Якби не тривалі нудні процедури, холод у корпусах і злий олень на подвір’ї, подорож можна було б уважати додатковими канікулами.