Ми всілися на канапі, а хазяїн зі слоненям — у фотелях. Тварина сиділа дещо незграбно, підпершись передньою ногою і зацікавлено вдивляючись у мене своїми лискучими червоними оченятами старого мудреця. Коли я сказав, скільки мені років, слоненя відрахувало мій вік, легенько відбивши ногою по підлозі, і назвало моє ім’я, вказавши по літерах на табличці. Потім нас пригостили чаєм у біло-блакитних порцелянових чашечках, який слоненя наливало з такого ж чайника, тримаючи його своїм хоботом.
Слоненя злегка стиснуло хоботом мою руку, ніби сумуючи, коли ми прощалися, і зорило зацікавлено нам услід, коли ми виходили.
Було більше казок?
Окрім того карликового слоненяти, я загалом не любив слонів через їхній голий обвислий зад і те, як вони покірно ходили колом, тримаючи хоботом хвіст того, що йшов попереду, і вигадував історії, як вони надуваються, ніби повітряні кульки, встромивши хобот собі в зад, а потім плавають у небі хмарами. Той, хто не міг сам надутися, мусив просити про це товаришів. І якщо товаришів не було, слони залишалися на землі й перетворювалися на м’які камені.
Жирафи — то була інша річ. Я бачив їх у зоопарку в місті, неподалік від якого ми жили, а також на малюнках, і мене вразили їхні неймовірно довгі граційні шиї. Я розповідав казки, у яких деякі з жираф були такі високі, що їхні голови сягали вище хмар, туди, де росли дощові й снігові квіти, якими жирафи харчувалися. У сонячну погоду вони голодували та мусили шукати високу круту гору, щоб на ній попастися.
Голови жираф височіли так далеко в небі, що тварини вдягали окуляри, якщо хотіли розгледіти те, що відбувається на землі. Щоб приміряти окуляри, лікарі мали приставляти до жираф дуже високі драбини, і лише найхоробріші насмілювалися таке зробити.
Над морем?
Як я вже згадував, щоліта тато на кілька тижнів їздив на військові навчання, і одного року ми вирішили поїхати на відпочинок до моря, яке було неподалік.
Того дня, коли татові навчання завершилися, мама, Нора і я сіли на потяг, а батько мав нас зустріти, коли ми проїжджатимемо його містом. Спочатку ми сіли в той самий потяг, що й до баби, але потім пересіли на інший, з м’якими сидіннями й оббитими плюшем стінками купе; у потязі, яким ми їздили до баби, сидіннями слугували дерев’яні лавки, подібні на ту, що стояла перед нашою хатою, тільки з жовтої лакованої деревини й зі стінками, теж із неї.
Подорож тривала навіть довше, ніж до баби, і вже наближався вечір, коли ми прибули до міста, де тато мав до нас приєднатися. Я вибіг у коридор виглядати його з відчиненого вікна. Я продовжував видивлятися його серед натовпу на пероні, але ніде не бачив. Натовп дедалі рідшав, і я почав побоюватися, що тато не з’явиться, але саме тоді помітив його доволі далеко за розмовою з панною Аделею. Я збирався крикнути йому, хоча, ймовірно, він мене не почув би, проте тоді вони попрощалися, і панна Аделя пішла в один бік, а він — в інший, до мене. Я хотів розповісти про побачене мамі, але потім передумав. Їй точно це не сподобалося б. Мама стояла поруч зі мною, в окулярах, але гадаю, вона їх не бачила. Окуляри не покращили її зір настільки. З нами також була Нора, але вона не дивилася в той бік.
Батько був у цивільному, з великою валізою в руці, із серйозним обличчям він визирав номери вагонів. Я йому крикнув, він мене побачив, його обличчя просяяло, він прискорився й зайшов до нашого вагона.
Незабаром він уже був у коридорі, обійняв і перецілував усіх нас, і ми разом повернулися до купе й продовжили подорож.
Хата над морем?
Ми винаймали кімнату в хаті на краю містечка, серед дюн поблизу води. Вже майже споночіло, коли потяг прибув на нашу станцію, і ми взяли бричку туди, де мали зупинитися.
Наша кімната була на другому поверсі, і звідти було видно якусь світлу смужку, що мерехтіла віддалік, серед темних пагорбів дюн. Це було море.
Сильний вітерець із запахом йоду, того, яким мажуть рану, коли поріжешся, віяв від моря і тріпотів фіранкою мені в обличчя, і я знов і знов її прибирав, намагаючись визирнути з вікна.
Я хотів одразу побігти до моря, побачити його, але мені сказали, що було запізно. Побачимо його всі разом уранці.