Трохи попоївши в їдальні внизу, ми повернулися до нашої кімнати, а потім лягли спати.
Я лежав і слухав звук моря, подібний на шарудіння листя на вітрі, яке то замовкало, то знову шуміло, замовкало знову, аж доки, як завжди, не усвідомлюючи того, я заснув.
Яке було море?
Вранці воно було спокійне й рівне і не видавало жодного звуку, як напередодні ввечері, коли ми приїхали. Легкі хвилі, здавалося, накочувалися на пісок неуважно, нагадуючи несвідомі порухи пальців людини, що нервує.
Однак море було широке, сонце відбивалося від його поверхні, як від величезної дошки, пофарбованої срібно-сірим, і я не міг відвести від нього очей.
Твій брат?
Я забув про нього задовго до поїздки, але, коли побачив море, всі мої спогади повернулися.
Я бачив пряму лінію обрію й казав собі, що мій брат стоїть там, по інший бік, і теж думає про мене. Але напрямок, куди я дивився, різнився від того, де я його уявляв раніше, і сама думка вже мене не збуджувала так, як тоді, тому я облишив думки про нього й більше ніколи не згадував.
Ви плавали й займалися іншими речами?
Я плавав біля берега, тримаючись за татову руку, хоча й недовго, бо вода була холодна. Проте тато багато купався, а Нора — трохи більше за мене. Але для мами було занадто холодно, і вона так і не зайшла у воду.
Ми розіслали коци подалі від інших, неподалік від дюн, де було тепліше, і там засмагали та влаштовували пікніки.
Тато читав газети й грав сам із собою в шахи по кілька годин поспіль, а я спостерігав і запитував, що він робить.
Чоловіки з шафою?
Одного дня з дюн спустилися двоє чоловіків, що несли велику шафу. У своєму обшарпаному й неохайному одязі вони скидалися на безхатьків.
Вони зайшли у воду, кинули туди шафу й попливли з нею поруч, відштовхуючи її подалі від берега. Всі підвелися і довго спостерігали за тими чоловіками, доки вони не щезли з очей.
Про них потім усі говорили ще кілька днів, навіть писали в газетах, але ніхто не знав, хто вони, чому так вчинили й що було далі.
Мама вважала, що вони хотіли перепливти до країни по той бік моря, але тато сказав, що тільки божевільні вирішили би плисти так далеко. Туди вони ніколи не дісталися б. Тато сказав, що, найпевніше, то був просто трюк, щоб усіх спантеличити. Їх, імовірно, незабаром підібрав човен.
Проте я знав, що обоє вони помилялися. Чоловіки просто хотіли забрати із собою в море шафу. Чому це було так важко зрозуміти?
Грабіна?
Я рідко її бачив, а надворі — так взагалі ніколи. Вона повсякчас хворіла й не виходила, завжди лишаючись в палаці.
Я бачив її, високу і дуже худу, в довгій чорній сукні або халаті. Вона повільно ходила, тримаючись за стіни й меблі, не звертаючи на мене уваги, наче не бачила, як я намагався проскочити в потрібне місце, але якось вона зупинилась і темним, як вона сама, голосом запитала мене, чи я не син поручника, маючи на увазі мого тата.
Я йшов іншою стороною коридору, а тут зупинився і, притиснувшись про всяк випадок до стіни, винувато відповів, наче зробив щось зле, що так і є. Але вона нічого не відповіла й пішла далі, а потім і я собі рушив тишком-нишком.
Діти сміялися?
Я не знаю, що то були за діти й чому вони були там, та й чи були там взагалі, і якщо вони все ж були, чому так багато, і чому вони бігали довкола і сміялися, і я — теж з ними. Але це відбувалося в отому темному коридорі, тож, імовірно, я сплутав відблиски світла на підлозі зі звуком сміху. А також, можливо, ми (якщо діти таки були) або я сам (якщо їх не було) не бігали чи бігав, а ходили чи ходив, зазираючи в кімнати, щоб побачити, де лежить її тіло.
Хай там як, якщо, скажімо, діти були, то ми ходили коридором і, проминаючи двері, зупинялися й відчиняли їх, заходили до кімнати й обдивлялися, а потім виходили, зачиняли і йшли далі.
І в одній з кімнат, гадаю, останній, ми її знайшли. Вона витяглася на столі, вкрита чорною атласною тканиною, сама вдягнена в чорне, носаки її черевиків з чорної лакованої шкіри визирали з-під краю сукні, руки схрещені на грудях і, як здавалося, зв’язані чотками. Її обличчя було жовте, як віск, щоки запали, ніс зіщулився, наче заклеєний, а величезні очі випиналися під повіками.
Ми всі заклякли, наче засоромлені через нашу поведінку раніше, а потім тихо, одне за одним, витиснулися з кімнати, наче дим, і насамкінець, здається, залишили двері відчиненими.
Тобі щось наснилося тієї ночі?
Тієї ночі мені наснилося, що всі ми — тато, мама, Нора, я, граб’я, його сестра Анна, Адек і Бодек — та інші, кого я не запам’ятав, сидять за великим, довгим обіднім столом з білою скатертиною і білими порцеляновими тарілками та столовим сріблом, накритим для обіду, а посеред столу витяглася грабіна, як воно насправді й було, але вдягнена в біле, із розсипаними навколо неї білими квітами — теж, як воно й було. Але тепер грабіна була неймовірно довга, значно довша, ніж насправді, завдовжки з увесь величезний стіл.