Граб’я сидить на чолі столу біля голови грабіни, Адек і Бодек — по інший бік, ліворуч від нього, нас четверо — навпроти, тато — поруч із граб’єю, ліворуч від мене, а мама — праворуч, біля Нори.
Усі їдять і розмовляють, столове срібло дзенькає об порцеляну, лунають людські голоси, але моя тарілка порожня. Тато це помічає і вирішує покласти мені їжі. Він лізе рукою серед квітів, щось там шукає, зрештою знаходить і намагається відірвати щось для мене, неначе частину чогось більшого. Йому, однак, важко це зробити, тож він витягає правицю, хапає нею ножа, сідає, лізе лівою рукою туди, де була права, і встромляє ніж у гору квітів біля грабіни. Тато знову силкується, викручує ножа туди-сюди і зрештою таки витягує щось, кладе мені на тарілку, сідає і продовжує розмову, ніби нічого й не відбувалося. Тато дав мені щось подібне на індичу гомілку. Я беру її в руки, кусаю і починаю жувати.
Я їм, і поглядаю на граб’ю, й бачу, що він тримає в руках дебелу кістку з великим шматом м’яса на ній, кусає її час від часу і жваво пережовує. Від вуха до вуха він вимастився в жирі, а на його обличчі сяє усмішка — здається, він вдоволений.
Та потім я бачу, що то не жир вимастив його обличчя, а кров: його лице геть червоне, і м’ясо, яке він гризе, не приготоване, а сире. Я позираю навколо й бачу, що так з усіма за столом: люди не користуються ножами й виделками, як до цього, а тримають шматки сирого м’яса і вгризаються в нього, пережовують те, що відірвали, і насолоджуються цією їжею. Адек і Бодек за столом навпроти мене роблять те саме, що й тато з мамою поруч зі мною, а за мамою — і Нора. Вона, здається, їсть із особливим запалом — жадібно вгризаючись у те, що тримає в руках, глибоко впинаючись у нього зубами, відриваючи те, у що вчепилася, і пережовує, ніби з полегшенням.
І тоді я розумію, що моє обличчя теж вимащене чимсь вологим, імовірно, кров’ю, а тримаю я не смажену індичу гомілку, а сиру, і м’ясо в роті теж сире. Воно холодне й волокнисте і має прісний смак гуми. Мене сповнює відраза, я хочу його виплюнути, але потім відчуваю, як тато штовхає мене в ліве плече, змушуючи проковтнути. Я знаю, що скорюся, тож ковтаю, що відкусив, але відразу вибльовую разом з усім вмістом шлунка. Мене охоплює огида, я прокидаюся з криком і сідаю в ліжку.
Мене неймовірно нудило, і згадавши смак сирого м’яса зі свого сну, я відригнув і обблював усе ліжко. Я плакав і волав на повен голос.
Яким був похорон?
Всю ніч дощило, день був холодний і сірий, усі йшли в пальтах, дехто (родичі граб’ї та інші люди, зокрема тато з мамою) мали чорні пов’язки на рукавах, а чоловіки тримали в руках капелюхи. Обличчя жінок під капелюшками затуляв чорний серпанок.
Попереду процесії йшов оркестр — усі музики були вдягнені в чорне і грали щось повільне й сумне на своїх духових інструментах, — за ними котився чорний рівний похоронний віз з чотирма стовпчиками з жолобками по боках, на стовпчиках тримався дах, укритий чорним оксамитом зі звислою сріблястою бахромою. Чорна труна, облямована сріблом, стояла посеред возу на невисокім підвищенні, вкритім чорним оксамитом. Віз тягла четвірка коней зі жмутками чорного пір’я, прив’язаними сріблястими стрічками зверху до їхніх голів, а позаду на узвишші сидів простоволосий візник у чорному.
Граб’я, обидва сини, його сестра та інші родичі, що приїхали з цієї нагоди, йшли за ними, а четверо нас — позаду: я — між батьками, тримаючи їх за руки, а Нора — біля мами. За нами йшов великий натовп — дворові робітники й друзі сім’ї, чимало сільських мешканців, а в самому кінці — дехто з навколишніх сіл.
Коли труну опустили в могилу і почали прикидати землею, я опинився поруч із Адеком, і під глухий стукіт грудок землі по кришці труни він поглянув на мене, вказав пальцем у небо, а потім опустив його вниз до землі й водночас підморгнув із пустотливим виразом обличчя, що означало: його мама пішла на небеса, але приходитиме, коли їй заманеться.
Пан Фльоріян?
Пан Фльоріян був начальником сільської пошти, який дружив з моїми батьками. Був він високий і незграбний, із лискучою голомозою головою, рідесенькою бахромою сивого волосся над вухами й на потилиці та блідо-блакитними очима, подібними на калюжі молочної рідини. Його суглоби постійно голосно тріскали, і здавалося, що він ламає гілочки, коли йде або рухає раменами, руками чи пальцями.