Мама казала, що я з’їду з глузду, як той чоловік, якщо читатиму так багато, однак, хоч мене й лякала така перспектива, я просто не міг позбутися цієї звички.
Тато картав маму за такі слова, заперечуючи думку, що люди з’їжджають з глузду через читання, але погодився, що читати слід менше, бо через погане освітлення я можу зіпсувати зір, особливо під ковдрою, коли очі надто близько від сторінки.
Було повстання?
Однієї осені вибухло селянське повстання, і зграї чоловіків з важкими палицями із загостреними кінцями, ніби рушницями, на плечах вешталися по селах, нападаючи на доми багатіїв, садиби шляхти, мародерствували, а деколи вщент спалювали будівлі.
Однієї ночі вони з’явилися і в нашому селі й розтаборилися неподалік від двору — в полі, через дорогу від школи, розташованої на перехресті. Вони повиламували штахети з паркана, який оточував шкільне подвір’я, і розвели велике багаття. Готували їжу, пили й горлали пісні.
З нашого дому я бачив червону заграву від багаття над верхів’ям дерев і чув пісні й регіт. Мама та Нора ходили білі як стіна від страху і зважували, де заховатися б — під ліжком чи в шафі, — якщо на нас нападуть, але я радів. Я мав шаблю, а в тата був пістолет, тож нічого поганого з нами не могло статися.
Тато приєднався до граб’ї й кількох інших чоловіків, що працювали в дворі, біля зачиненої брами. (Адек і Бодек тоді саме були в школі.) Останні були озброєні дробовиками, а дехто був верхи на коні, щоб краще бачити поверх стіни, якщо на нас нападуть.
Але бунтівники не виявляли бажання на нас нападати, і врешті-решт тато і граб’я, цікавлячись їхніми намірами, вийшли до них на розмову.
Бунтівники сказали, що не тримають образи на граб’ю і вранці підуть. Вони йшли куди-інде.
Тоді тато і граб’я повернулися додому, як і більшість чоловіків, залишивши коло зачиненої брами лише двох.
Тато поклався спати?
Повернувшись, тато перевдягнувся і поклався спати, однак пістолет лишив на столику біля ліжка. Засинаючи, я чув з його дихання, що він не спить.
Бунтівники відійшли?
Бунтівники відійшли на світанку. Вони залишили по собі поле, загиджене рештками їжі, бляшанками й папером. Велике чорне коло попелу, жаринки, недогорілі дрова, мокрі й зліплені докупи, — оце й усе, що залишилося на місці багаття. Вночі йшов дощ.
Була гра в поло?
Поле нещодавно скосили та прибрали з нього сіно, і Адек та Бодек грали на ньому в поло проти граб’ї й тата, перші два — на Стені й Оллі відповідно, граб’я — на Маршалку, а тато — на Яні Аморі, і вони, гасаючи полем верхи, ганяли маленький круглий м’ячик дерев’яними молотками на довгих гнучких держаках.
На хлопцях були жорсткі круглі білі кашкети з маленькими чорними дашками, червоні сорочки з короткими рукавами й вузькі білі штани; граб’я був у білому корковому шоломі, який одягав, коли їздив на мотоциклеті, у білій сорочці з короткими рукавами та в галіфе кольору хакі, яке носив, коли їздив верхи; тато ж був у звичайній білій сорочці із засуканими рукавами й подібнім до граб’євого галіфе, в якім теж зазвичай їздив верхи. Був він простоволосий. Всі чотири були взуті у високі чорні чоботи.
Хлопці грали значно краще за граб’ю з татом і упевнено перемагали, сміючись і звертаючись один до одного англійською. Вони навчилися грати в поло під час навчання в Англії. Їхній навчальний рік починався за кілька днів, і тут випала нагода зіграти ще одну гру перед від’їздом.
Ти був з мамою?
Був теплий і сонячний день, тож ми з мамою вийшли на прогулянку й зупинилися, щоб поспостерігати за грою.
Хтось кричав?
Спостерігаючи за грою вже певний час, я раптом почув голос Анни, сестри граб’ї, що вигукувала його ім’я: «Ка-а-а-а-а-роль! Ка-а-а-а-а-роль! Ка-а-а-а-а-роль!» — звук лунав з двору. Вона дуже дивно кликала людей, ляскаючи долонею по відкритому роту, коли вигукувала ім’я. Якщо так робити, звук летить далі.
За мить це почула й мама, зауваживши, що кличуть граб’ю, але вона не хотіла переривати гру.
Однак його гукали й далі, і нам обом, мені й мамі, стало незручно, про що ми й сказали одне одному, але потім голос замовкнув, і ми припинили хвилюватися. Вочевидь, причина, через яку кликали граб’ю, виявилася не такою вже й важливою.
Незабаром по тому ми знову почули, як сестра граб’ї вигукує його ім’я, але тепер уже звично — «Кароль! Кароль!» — десь близько, за нашими спинами.