Але найліпше він виглядав в обтислім офіцерськім однострою гірчичного кольору, з високим чотирикутним кашкетом на голові, що мав блискучий чорний дашок з металевим обідком, зі сріблястими ранговими знаками на комірці, що здавалися спалахом блискавки, спійманим і затриманим там назавжди, та з широким цинамонового кольору ременем з мосяжною пряжкою, що охоплював його стан, із такого ж кольору кобурою з пістолетом всередині, причепленою на ремінь, і взутий у високі лискучі чорні чоботи. Найбільше мене цікавив пістолет — чорний, але блискучий, наче зі срібла, із загадковою червоною цяткою, — і мені зрідка дозволяли його роздивитись і навіть торкнутися, але ніколи не давали потримати.
Щоліта він на кілька тижнів їздив на військові навчання, і хоч я тоді за ним сумував, мені подобалося думати про те, що він там робить: сидить верхи й віддає воякам накази робити те і те. Коли він повертався, я просив розповісти мені про все, і тоді ніби сам там бував.
Поблизу будинку була лавочка?
Збоку будинку поруч із під’їздом, що огинав палац, стояла паркова лавочка з тонких побілених дощечок, підігнутих спереду знизу, щоб зручно було ногам, і вгорі позаду, щоб зручно було для спини.
А світлина з тобою на цій лавочці?
Була одна, де я на руках у мами, яка сидить на лавочці, ліворуч Нора, а тато стоїть позаду. Її, певно, зробили рано навесні або пізно восени, бо ми всі в теплому одязі, однак не в зимовому. І земля не вкрита снігом. Насправді то мусила бути рання весна одразу після мого народження, бо мені там більше, ніж кілька тижнів, як було б восени попереднього року, але, безумовно, менше, ніж рік. На моїй голівці біла в’язана шапочка, застебнута під підборіддям, і такий же теплий в’язаний дитячий костюмчик зі штанцями. У Нори теж в’язана шапочка, але сіра, вона щільно обіймає голову і має два вушка, що звисають з боків. Нора вдягнена у світле пальто й темні товсті панчохи, які ми називали райтузами, тобто колготками. Мама в темному пальті та сірому клоші, а тато в пальті з широкими вилогами й у сірій федорі.
Лише одна світлина?
Їх було декілька, але не різнокольорових, як мамині, а всі чорно-білі, а окремі частини відрізано ножицями. І я тепер пригадую, що там насправді була ще одна жінка на лавочці, трохи праворуч від мами, і з описаної вище світлини її відрізали. На вигляд вона була молода, молодша за маму, і теж у сірому пальті й із маленьким круглим чорним капелюшком. І тато стоїть не позаду мами й Нори, а в проміжку між мамою та цією жінкою.
І була ще одна світлина, така ж, як і перша, але де відрізані і жінка, і тато.
Хто була та жінка?
Гадаю, панна Аделя. На світлині вона не така, як я її пам’ятаю, та це, можливо, тому, що там вона на кілька років молодша.
Хто така Аделя?
Я не певен. Іноді тато з нею працював, але не знаю, чи вона була родичка граб’ї, чи робила на нього. Гадаю, вона часом жила в палаці, але переважно мешкала десь в іншому місці.
Я їй дуже подобався, і вона завжди гладила мене по голові, а іноді цілувала — у маківку або в очі. Вона казала, що в мене чудові очі.
Хто порізав світлини?
Гадки не маю. Може, Нора, якій був потрібен лише тато, тож вона помилково відрізала краї одразу двох фотокарток, а потім — однієї з них, із татом; або, якщо не Нора, то, ймовірно, мама, якій хотілося фото з нами чотирма, а потім — трьома.
Але, найімовірніше, то зробила Нора, а чому — то лиш їй самій знати. Була вона вельми загадковою.
Твій тато і панна Аделя поїхали авто?
Так, рано-вранці, коли я грався в кущах смородини біля фасаду нашої хати, принаджений туди міцним трунким ароматом, як завжди, уявляючи себе велетнем у крихітному, мініатюрному світі. Тоді ж я почув крізь прочинене вікно гучну суперечку тата й мами, а на тлі — завзяту гру Нори на піаніно в її кімнаті.
Потім великий автомобіль вершкового кольору зі складеним дахом і панною Аделею за кермом підкотив під’їздом до дверей і зупинився. Лискучі хромовані колеса зі шпицями й бежеві шкіряні сидіння чудово контрастували з вершкового кольору авто. Дверцята з лискучими металевими ручками відчинялися проти напрямку руху, а не, як зазвичай, за напрямком.