Твій тато?
Майже одразу, коли ми повернулися додому, двері відчинилися, і ввійшов тато в супроводі півдесятка вояків з його сотні. Вони спромоглися вирватися з оточення і кілька днів діставалися міста, коли пішки, коли транспортом. Залишки їхнього підрозділу мали зустрітись у селі біля угорської границі, і вони прямували туди. Так склалося, що дорога, якою вони йшли, проходила повз місто.
Секунду чи дві я не розумів, хто цей дивний німецький офіцер на чолі групи вояків, озброєних до зубів пістолетами, гранатами й автоматами, але потім почав впізнавати під шаром пилу й поту, що вкривали його обличчя, одну за одною риси, знайомі з дитинства, що так багато для мене значили, — сталеві скроні, тонкий прямий ніс, прямовисні щоки, карбовані уста, глибоку ямку на підборідді й, зрештою, осяйні сірі очі, що поступово прояснювалися перед усмішкою.
Я гукнув «тату!» майже одночасно з Норою, і ми вдвох підбігли до нього й обійняли. Він підняв нас обох разом, притиснув до себе і якийсь час тримав на руках.
Мені в груди тиснув автомат, що висів у нього на шиї, болісно врізавшись у ребра, та я не звертав на це уваги й хотів, щоб так тривало вічно.
Раптом я зрозумів, що плачу, і здалося, що знову все гаразд.
Цвинтар?
Тата не здивувало те, що сталося, бо він готувався до такого після телеграми й вирішив одразу провідати мамину могилу. Він шкодував, що витратив під час подорожі день на перепочинок, бо інакше встиг би на похорон. Усі ми, як і його супутники, захотіли піти з ним, але він наполіг на тому, що піде сам. Перед тим лише випив велику склянку води.
Чоловіки помилися в городі з помпи, роздягнувшись до пояса, рясно намилившись великим бруском саморобного брунатного мила, що винесла баба, і витершись рушниками, які вона дала. Тато, повернувшись, зробив це саме.
Де ви спали?
Ліжко, на якому лежала мама, винесли, тато спав сам на великому ліжку, зачинивши двері в кімнату, я — на своєму у вітальні, а чоловіки — зі мною на підлозі.
Вранці чоловіки пішли, двоє — в гори до партизанів, а четверо рушили до решти свого підрозділу, туди, куди збиралися.
Тато вирішив залишитися на кілька днів, щоб уладнати ситуацію вдома.
Нічний гість?
Тієї ночі, коли всі вкладалися, у двері постукали, і чоловік, якого я ніколи не бачив, увійшов до хати. Його впустив тато. Як виявилося, батько чекав на нього, але, судячи зі слів, якими вони обмінялися, також бачив його вперше.
Високий, заввишки з тата, він був у цивільному, в куртці, галіфе й чоботях, але з пістолетом на ремені, що визирав з-під куртки з лівого боку. Пістолет скидався не на німецький, що найчастіше можна було побачити, а на такий, що його носили мадярські офіцери — у великій кобурі з широким клапаном, що прикривав контур пістолета.
Потиснувши руки, вони подалися до кімнати, де ночував тато, і зачинили двері. Здавалося, вони пробудуть там досить довго.
Баба, Нора і Стефа лягли у себе в кімнатах, і я, натоді вже в нічній сорочці, вимкнув світло і теж вклався.
Я лежав на спині під ковдрою, розплющивши очі, вдивляючись у невиразні обриси вітальні в м’якому світлі, що проходило крізь матове скло дверей, чуючи стишений звук розмови, та не міг заснути.
Перед тим як вкластися, я зрозумів, що вони сидять на канапі обличчям один до одного і розмовляють. Чомусь відвідини чоловіка мене турбували, але я не розумів чому. Однак я знав, що мені не сподобаються наслідки його приходу.
Прагнучи з’ясувати, про що вони говорять, і не в змозі опиратися спокусі, я виліз із ліжка й всівся навпочіпки біля дверей, притуливши вухо до щілини між стулками, і дослухався.
Я розбирав не все, але здогадався, що йшлося про росіян, зокрема про їхніх партизанів, про те, що формується військовий підрозділ і потрібна людина, яка могла б його очолити, а ще — про одне із сусідніх сіл. Виходило, що росіяни арештовували представників української інтелігенції на щойно зайнятих територіях і декого з них вбивали, і тому було дуже важливо цьому запобігти.
Характер розмови раптом змінився, вони підвелися, і чоловік нібито зібрався йти.
Я швидко побіг до ліжка й заліз під ковдру.
За кілька хвилин вони вдвох вийшли, тато провів чоловіка до дверей, вони попрощалися, він повернувся і пішов до своєї кімнати.
Коли він проминав мене, я запитав, що діялося.
Він підійшов до мене, поклав руку мені на голову, погладив і сказав, щоб я не хвилювався. Все буде гаразд. Потім він нахилився, як колись у моєму дитинстві, притиснувся своїм чолом до мого, а лівим оком — до мого лівого і закліпав віями так, що залоскотав мої. Цю гру ми називали «метелики», і я своєю чергою закліпав собі.