Наближаючись до хати, ще досить далеко від неї, я почув, як Нора несамовито гамселить по клавішах піаніно, стираючи тим образи в моїх очах.
Німці винеслися з хати?
Невдовзі по тому, як я повернувся, бабина знайома з нашої вулиці прибігла і повідомила, що німці, які жили там, щойно виїхали. Вантажівка і кілька пасажирських автомобілів від’їхали, коли ранок добігав кінця, винесли якісь меблі й цілу купу іншого майна, завантажили в машини і поїхали геть, залишивши хату порожньою.
Ти пішов подивитися?
Я хотів, щоб ми всі туди негайно пішли й перевірили, але баба й Стефа не виявляли бажання, побоюючись, що то незаконно, і я навіть не став питати Нору, що й надалі молотила по піаніно, забувши про довколишній світ.
Побоюючись, що двері замкнені, я взяв ключ, що зберігався в шухляді батькового нічного столика біля ліжка, знову виліз крізь вікно й побіг до хати.
Двері, на диво, виявилися незамкнені, хоча принесений ключ до них підійшов.
Із серцем знов у горлі, я увійшов усередину, причинив двері й обійшов кімнати.
Хата була майже порожня, лише де-не-де на підлозі було розкидано речі, а ще залишено меблі, передусім великі, як-от шафи й ліжка, які важко винести.
Спершу хата видалася мені чужою і начебто належала вона комусь іншому, а не нам, але згодом я почав пригадувати розташування кімнат, яке запам’ятав, ще ходячи тут з батьками, коли хату будували, і дедалі дужче відчував, що я в себе — в нас — удома. Усвідомивши це, я почав помічати її красу — високі стелі, лискучу паркетну підлогу, високі вікна з прозорим склом без ґраток, гладеньке біле емальоване поруччя вздовж тераси біля чорного ходу на першому поверсі й маленький балкон на третьому… Величезну вітальню на головному поверсі можна було поділити надвоє пересувною складаною стіною з лискучого світлого дерева, подібного на паркет. Я згадав, як тато і мама говорили про неї, і ніяк не міг того уявити — й ось я бачив її на власні очі! Стіну не розсунули, тож я поквапився її розтягнути, щоб побачити, як від цього зміниться кімната. Мені більше сподобалася нерозділена, і я знову її склав.
На кухні був розгардіяш, що мене дратувало, і я взявся прибирати, щось кидаючи в сміттєве відро, а решту складаючи в шухляди й шафи. Підлогу вкривало сміття, тож я знайшов мітлу й замів її. Так я зробив у всіх кімнатах на головному поверсі, залишивши неприбраними приміщення на останніх двох. Це забрало б забагато часу.
На декількох ліжках були простирадла, і я розправив їх, щоб ліжка стояли застелені.
На ліжку у великій — батьківській — спальні лежало червоне атласне простирадло, я розгладив його, аж воно блищало, як рідка червона фарба. Я кинувся на ліжко, кілька разів підстрибнув і вирішив, що заночую тут, але потім зрозумів, що не зможу — вдома почнуть хвилюватися, де я, і прийдуть мене шукати. Я пообіцяв татові поводитись добре і мав дотриматися слова.
Я востаннє озирнувся перед тим, як піти. Хата належала нам. Я уявив, як ми живемо в ній учотирьох, наче мама досі жива і тато з нами, а війни не було й нам із Норою не треба нікуди тікати. Задоволений і втихомирений, яким не був уже давно, я вийшов, замкнув двері, поклав ключ до кишені й повернувся до баби. Повернувшись, я одразу сховав ключ у шухляді нічного столика.
Тобі щось наснилося?
Тієї ночі мені наснилося, що я залишився сам у нашій хаті й вийшов на балкон, а навкруги немає жодної іншої хати, лише чисте поле в жовтих квітах, які видніли в темряві, і небо над головою насичено чорне, але повне яскравих зірок. Моя сорочка розстебнута на грудях, і пахучий легіт лоскоче обличчя, приносячи із собою солодкавий запах трав.
Ви готувалися в дорогу?
Наступних пару днів усі вдома були зайняті виключно підготовкою до подорожі.
Пекли хліб, нарізали скибками, знову ставили в піч, робили сухарі й запихали їх у дорожні лантухи. Зривали яблука й груші, деякі ще недозрілі, нарізали й сушили так само, зав’язували в окремі мішечки, а потім складали в лантухи. До цього додали кілька лантухів картоплі й один маленький моркви. Заплатили, щоб зарізали кабана, наробили ковбас, закоптили, загорнули в газети, склали в кошики й поставили поруч з лантухами з харчами. Запас поповнився іншою провізією: слоїками із салом, сіллю, милом тощо.
Всі приготували собі одяг, і кожен поклав свій у валізу разом з особистими речами — гребінцем, зубною щіткою, рушником тощо. Я хотів узяти два томи Свена Гедіна, але вирішив, що вони заважкі, і, продивляючись свою маленьку бібліотеку, що тулилася на полиці, нарешті зупинився на тоненькій і пошарпаній «Акселевій печері». Вона нагадала мені про найщасливіші хвилини мого дитинства, пов’язані з мандрами, в які я саме мав вирушити, і щось у ній підказувало, що саме її було мені слід взяти із собою. Напевне, це частково було й через сни про темні ночі, які я мав останнім часом, а також через щось інше, чого я ніяк не міг вгадати. Просто відчувалося, що саме цю книжку я маю взяти із собою.