Вузлова станція?
За кілька днів ми прибули до величезної вузлової станції в угорському місті й на якийсь час зупинилися там.
На рейках стояло багато потягів, а між ними — запряжені кіньми вози, що привезли втікачів, і тепер люди перетягали свої пожитки до залізничних вагонів. Більшість возів і коней кидали тут, і їх забирали представники угорської влади, хоча були й такі, що поверталися, звідки приїхали, візники яких не планували тікати, і їх наймали лише для того, щоб вони привезли втікачів і висадили.
Потяги формували й переформовували, вагони додавали й відчіпляли, поставали нові потяги, деякі відходили, тоді як інші чекали.
Серед рейваху возів, коней і цивільних ми бачили мадярських жандармів у чорних капелюхах з когутовим пір’ям, хвацько встромленим з одного боку. Ті жандарми ходили навкруги із зарозумілим виразом обличчя, мали загрозливий вигляд і здавалися недоречними, як у часі, так і в просторі, нагадуючи мені картинки з книжок про порослі лісами гірські регіони, єгерів, мисливців і розбійників. Ми начебто опинились у напівцивілізованому середовищі сторіччя тому чи й раніше.
Пан Атрамент?
Я блукав цілий день уздовж рейок поміж потягів і возів, не знаючи, чим себе зайняти, і, здається, на третій день після прибуття побачив постать пана Атрамента, що, розгублений і збентежений, стояв біля воза, настирливо позираючи навкруги, ніби когось шукаючи.
Коли він мене побачив, його обличчя просяяло, і він завзято замахав, щоб я підійшов. Він прибув напередодні й планував тікати з усіма, але передумав і вирішив повернутися. Тікати в чужі землі в його віці було заважко, і його тягнуло додому. Речі вже лежали на возі, і візник збирався везти його назад.
Однак у нього була невеличка проблема — він працював над книжкою під назвою «Теорія людини», в якій спробував визначити, що таке бути людиною в наші часи. Роботу він щойно завершив, але не хотів брати рукопис із собою. Він ніколи не зміг би видати її за панування росіян. Якби ж тільки навідався хтось, хто узяв би її із собою на Захід і там надрукував.
Мене до нього послав сам Господь! Годі уявити когось кращого, хто міг би з’явитися цієї миті. Я ще юний хлопець, але розумний, і попереду в мене блискуче майбутнє. Він довірить мені рукопис, впевнений, що я знайду когось, хто його видасть.
Не чекаючи моєї згоди, пан Атрамент почав нишпорити в одному з клунків на возі, витягнув звідти тонкий стосик паперу в теці, перев’язаній навхрест тонким шнурком, і втулив мені в руки.
Я можу прочитати рукопис, сказав він. Він був певен, що я знайду в ньому чимало корисного. Оскільки я щойно втратив маму й дім, а батько мій далеко, ця праця допоможе мені не занепасти духом. Для мого віку я був непересічно розвинений, і, спостерігавши за мною тривалий час, він був певен, що я зрозумію його твір.
Здивований і зворушений, не знаючи, що відповісти, я мовчки взяв рукопис і притиснув обома руками до грудей, як зазвичай робив із книжками, які носив із собою і читав. Я не зовсім розумів, у чому полягала моя місія, але був рішуче налаштований виконати те, про що мене просили.
Амор?
А чи знаю я, запитав він, змінивши тему, що кілька днів тому відбувся великий бій між українськими партизанами й росіянами? Він назвав село, біля якого сталася сутичка, саме те, про яке говорив чоловік, що приходив до тата тієї ночі. Ні, звідки я можу знати, виснував він сам. Бій був напередодні його від’їзду, і в місті тільки про це й говорили, але потяг, яким ми їхали, тоді вже відійшов. Українські повстанці дали бій російським партизанам, вів він далі, і взяли гору, але тоді російське військо прорвалося й оточило українців. Загін знищили. Багатьох убили й взяли у полон. Лише кільком удалося втекти. Загін очолював Амор.
На мить я заціпенів, почувши ім’я Амор, і не зреагував. Воно видалося мені знайомим, але я не міг вгадати чому. Тоді згадалося мені прізвисько татового коня у дворі граб’ї Кароля — Ян Амор, і я зрозумів, що сталося. Тато відкинув Яна, польський аналог Івана, і залишив Амора. Амор — «кохання» латиною, і, наскільки я знав тата, було цілком можливим, що він вирішив, що це було для нього доречне псевдо.
Із клубком у горлі я запитав про долю командира. Його вбили, полонили чи, може, він утік?
Пан Атрамент не знав відповіді. Про бій було відомо мало, ходили різні поголоски, але про Амора нічого не казали.
Я полегшено зітхнув, але не виказав своїх почуттів. Я вважав за краще не відкривати йому своїх думок. Так я нібито усував чи принаймні зменшував імовірність того, що тата може спіткати лихо.