Це не мало сенсу. Він говорив серйозно і не міг глузувати з мого становища.
Неохоче, але наполегливо я читав далі й зрозумів його задум: він змішував біблійний текст із власними словами, змінюючи його і спрямовуючи в інший бік. Це стало очевидним, коли він увів людську постать. За його текстом: «І сказав Бог: створімо людину за образом її сусіда, за подобою сусіда», замість: «І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою», і далі: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живим створінням з Божим духом у ній», замість «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею». Він казав, що всі люди створені однаково й усі мають у собі щось божественне.
Знаючи те, що я пізнав за своє коротке життя про людину, я вважав це безглуздим і був ладен кинути читати, але через цікавість, куди ж він гне, продовжував. Поступово його писання видавалося не таким безглуздим, як нудним, тож я почав перестрибувати через речення, потім абзаци і врешті сторінки. Він наполягав на тому, що всі люди хороші й усі мають божественний дух у собі, що людство — це втілення Господа. Я ще не дійшов кінця, але вже зрозумів, до чого він веде: люди мають любити одне одного й поклонятися одне одному, як Господу, як колись вони любили Його й поклонялися лише Йому самому.
Я складав переглянуті сторінки коло себе на підлогу. Раптом подув вітру увірвався знадвору й поніс титулку. Вона піднялася в повітря білим птахом, граційно потріпотіла в ньому кілька секунд і щезла, опустившись праворуч від мене. Потяг посувався вліво.
Я згадав про пелюстки ромашок, які відривають, промовляючи «любить — не любить». Мені це видалося кумедним, і я вирішив зімітувати процес зі сторінками рукопису — я підкидатиму їх угору одну за одною, промовляючи: «Бог любить мене — Бог не любить мене». Цікаво, чим все закінчиться.
Я зібрав сторінки, що розклав долі біля себе і, починаючи від першої й далі за порядком, став підкидати їх одну за одною в повітря, голосно промовляючи фрази.
Вуйко Ґенко, вочевидь, спостерігав за мною і, коли я викинув кілька сторінок, крикнув, щоб я припинив. Я засмічую землю папером.
Я відповів, що то не папір, а ромашкові пелюстки і що я намагаюся дізнатися, чи любить мене Господь, чи ні.
Не знаю, почув вуйко мене чи ні, але він миттєво заволав сердитим голосом, щоб я припинив.
Ми саме перетинали ріку, їхали по мосту, і не так через переляк, як через раптовий наплив веселощів я кинув у повітря весь стос паперу, чимдуж загорлавши: «Бог не любить мене!» — і побачив, як сторінки затріпотіли, наче зграйка зігнаних голубів, перед тим, як упасти на воду.
Я повернувся до нього й зухвало крикнув, що не засмічую землю — сторінки впадуть на воду, яка занесе їх подалі.
Він з ненавистю дивився на мене з темряви своїми божевільними очима.
Тобі щось наснилося?
Тієї ночі мені наснилося, як тато й мама танцюють уночі. То було останнє, що я снив про них.
Ніч, я стою в полі, такому, що наснилося мені після відвідин нашої хати. Земля довкола порожня й пласка, але на обрії вигинається, поросла великими жовтими квітами, що сяють, як зорі на чорному небі над головою. Місяця немає, але я бачу все навкруги надзвичайно виразно. Цього разу, здається, це є не лише через зорі, а й завдяки квітам. Вони випромінюють світло, як зорі.
Раптово я відчуваю, як щось схоже на подув вітру проходить повз мене, і коли озираюся, бачу, що то танцюють тато й мама. Здається, вони пройшли крізь мене, як повів вітру.
Мама в довгій чорній сукні, в якій її поховали, і я помічаю, як виблискує брошка з гірського кришталю на її грудях. Тато вдягнений як тоді, коли відходив востаннє. Він має із собою автомат, і видно ремінець, на якому той висить, у нього ззаду на шиї. Мамі, напевно, через автомат незручно, бо вона відхиляється далі, ніж треба. Та все ж вона танцює, попри незручність, як я, коли він тримав мене, повернувшись із фронту, і, вочевидь, насолоджується тим, що вони роблять.
Вони танцювали по-іншому, коли я був малий, — повільніше й складніше, — мабуть, танго. Цей танець швидший і складається винятково з обертів — імовірно, вальс.
Вони міцно тримали одне одного, дивлячись в очі партнеру, сп’янілі від танцю, забувши про все на світі. Обертаючись, вони віддаляються все далі й далі від мене і наближаються все ближче й ближче до обрію.
І земля тепер вже не вкрита квітами, а гладенька й лискуча, як танцювальний паркет, у якому відбиваються зорі в небі, і видається, що вони заступили собою квіти.