Вони й далі обертаються, все маліючи і дедалі глибше поринаючи в землю, наближаючись до обрію.
У голові мигає мені думка, що варто було б побігти за ними, аби довше їх бачити, але я стримуюсь. У цьому немає сенсу. Вони зникнуть так чи інакше.
Ще трохи, і вони щезли з моїх очей.
Подорож?
Нам сказали, що потяг прямує до Австрії, тому ми могли б бути там за день, але в тому напрямку йшли значно важливіші конвої, і нам довелося їхати різноманітними кружними шляхами й чекати днями в безлюдних закутках. На додачу до Угорщини, ми перетинали короткі ділянки Словаччини й Чехії і, гадаю, одного разу Румунію. У Чехії люди запитували нас: «Prečo utíkáte?» — «Чому тікаєте?» — і коли ми пояснили, що від росіян, з нас глузували. Вони казали, що росіяни хороші.
Їжа?
Їжу готували, коли потяг зупинявся і нам казали, що ми стоятимемо тут якийсь час. Як я вже згадував, люди збирали хмиз і сухий бур’ян, усе, що горіло, розводили багаття поруч із рейками й готували їжу. Для нас, як я теж уже казав, готувала Стефа — зазвичай якусь юшку з картоплею й городиною, переважно морквою, і часом із м’ясом. Якщо потяг свистів, що відходить, усі кидали куховарити, згрібали посуд з напівзвареною їжею і швидко забиралися до вагонів.
З часом харчі, які ми везли із собою, почали псуватися — вже м’які картопля й морква випускали паростки, у сухарях завелися довгоносики, а ковбаси стали слизькими. Дехто підвішував їх на мотузках під дахом вагона, і вони звисали, великі й лискучі, розгойдуючись від руху потяга вперед-назад, ніби члени коней, які щойно помочилися.
Наліт?
Одного разу, коли ми чекали на вузловій станції у великому угорському місті, я вперше пережив наліт ворожих літаків. Це сталося серед ночі, і мене розбурхала від сну Стефа під пронизливе виття сирен. Я раніше ніколи їх не чув і подумав, що то кричать люди від переляку чи, може, вже падають бомби, але Стефа сказала, що то сирени, і пояснила, навіщо вони гудуть. Тремтячи всім тілом, майже в повній темряві, ледве зав’язавши шнурівки, я вдягнувся і вибіг разом з усіма в поле, подалі від станції, але місто тієї ночі не бомбили.
Коли ми повернулися до залізничного вагона, я подумав, що те, що сталося, не таке вже й страшне, і з приємністю чекав на черговий наліт. Кумедно було бачити деяких дорослих настільки наляканими тим, що з ними станеться, — вони зблідли, плакали, трусилися, намагалися сховатися. Хай там як, але я зовсім не боявся і був певен, що зі мною нічого не буде.
Найгірше було з тетою Едою — її обличчя зблідло, як крейда, зуби цокотіли, руки підстрибували, і коли вона сиділа нерухомо, її ноги торохтіли по землі, як чиїсь нервові пальці, що вибивають шалений ритм. Треба було чимало часу, щоб вона повернулася до нормального стану.
Стефа?
Стефа, вочевидь, мене любила. Вона допомагала мені митися й одягатися, стежила за моєю зачіскою, що доводилося робити часто, бо я не взяв із собою люстерка, а позичити його в когось було непросто. Я зазвичай крутився біля неї, коли вона готувала, не так заради розмов, як щоб побути поруч і відчути її духовне тепло, як відчував фізичне тепло вогню. Іноді, обіймаючи свого сина, вона обіймала й мене, пригортала нас обох до себе і ніжно погойдувала.
Вона казала, що я дуже подібний на тата і, коли виросту, теж буду сильний і гарний, як він.
Вона часто цілувала мої очі, казала, що вони чудові.
Нора?
Якоїсь миті Нора почала нас нехтувати. Хоч вона зазвичай їла з нами й іноді спілкувалася, та перенесла свої спальні речі ближче до польської родини, яка була з нашого міста, і проводила майже весь час із ними, розмовляючи польською. Іноді вона навіть їла з ними.
Мені це не подобалося, і якось я запитав її, у чому справа. Чому вона так поводиться?
Вона позирнула на мене сердито і сказала польською: «Zostaw mnie. Co chcesz ode mnie?» — «Не чіпай мене. Чого ти хочеш від мене?»
Я був приголомшений. Ми ніколи не говорили між собою польською на самоті, навіть коли жили в Польщі, і моє обличчя почервоніло, і я вибухнув від гніву українською: «Зрадниця! Полькою-сь стала, тоді як тато за нас воює!»
Вона з ненавистю подивилася мені в очі й сказала презирливо, знову польською: «Kłamałeś mnie wtedy. Ojca już nie ma» — «Ти збрехав мені тоді. Батька вже немає».
Безмірно вражений, закляклий, неспроможний знайти бодай слово у відповідь, я спостерігав, як вона повернулася, пішла геть і задоволено всілася поруч зі своєю нещодавно знайденою родиною.