Кароліна?
То була Кароліна. Кузина Адека і Бодека, яка приїхала провести з ними частину літа.
Ти з нею грався?
Вона помітила мене й попросила залізти в кущі, бо хотіла дещо показати.
Я радо погодився і став навколішки на м’яку землю поруч із нею.
Дивись, сказала вона, вказуючи на голі гілки, що тягнулися вгору із землі, це — дороги й стежки, якими ходять люди. А оці людці завбільшки з мурах, які живуть у крихітних поселеннях тут, унизу на землі, обробляють її та вирощують городину, яку потім везуть цими дорогами й стежками нагору, щоб продати на ярмарку.
Їхній час різниться від нашого. У них досі ніч, і вони сплять, але прокинуться, коли розвидниться, і деякі підуть працювати в полі, а інші поїдуть на ярмарок. Вони везуть те, що виростили, продають там і повертаються з грішми та придбаним — цукерками й іграшками для дітлахів, горщиками і сковорідками, ножами, ложками й виделками, гребінцями й люстерками, намистами для дівчат та іншим, що вони не виробляють самі.
Вона показувала стежки вздовж гілок, розповідаючи, як людці по них збираються, а я зацікавлено слухав.
Потім ми вдали, що в світі людців уже розвиднилося, і вона стала розповідати, що бачить, і я робив те саме, і так ми гралися аж до обіду.
Відтепер ми щодня гралися таким штибом серед рододендронів, у кущах смородини перед нашою хатою і біля сільськогосподарських будівель у дворі, а також серед кущів і дерев у парку, вона запросила мене в палац, щоб показати свою кімнату, кілька разів ми пили чай з тістечками, і так тривало все літо.
Ви пісяли?
Одного разу, коли ми гралися під рододендронами, я помітив, що її немає поруч, і коли озирнувся, побачив, що вона присіла навпочіпки неподалік і пісяє, приспустивши штанцята.
Я не знав, як дівчата виглядають отам знизу, і побачене мене так захопило, що я не міг відвести очей.
Зауваживши мене, вона сказала, щоб я підійшов ближче і подивився, і я це вчинив. Вона дозволила мені подивитися навіть трохи після того, як допісяла, але потім попросила мене показати, як я пісяю.
Не вагаючись, я розстібнув штанці та спробував попісяти, але невідь-чому не зміг. Натоді вона вже натягнула свої штанцята й стояла біля мене навколішках, а потім доторкнулася до мого патичка.
Він був твердим, і вона сказала, що він як жолудь, а потім запитала, чи він не поламався, бо такий твердий і не пісяє.
Я сказав, що з ним усе гаразд, часом він твердіє, як оце зараз, але незабаром знову зм’якне, а отак сталося лише тому, що невідь-чому я не зміг попісяти. Я не мав сумнівів, що зможу зробити це пізніше.
Її задовольнила моя відповідь, і ми продовжили гратися, наче нічого не відбулося.
Ми ніколи не згадували про те опісля, наче воно стерлося з нашої пам’яті, і продовжували гратися, як раніше, доки вона наприкінці літа не поїхала.
Вона повернулася наступного літа?
Вона повернулася наступного літа, а потім ще раз, але ми вже ніколи не гралися, як першого року. Вона подорослішала і вдавала з себе молоду панянку, одягаючись пишно й зачісуючи на всі лади волосся, а іноді підфарбовувала обличчя рум’янами грабіни, а губи помадою, якщо мала нагоду до них дістатися, і здавалося, що ми ніколи разом і не гралися.
Під зорями?
Якийсь час я спав уночі надворі, намагаючись гартуватися. Тато розповідав мені, що він так робив, коли був малим, готувався до можливих життєвих випробувань, тому я теж захотів спробувати. Мама була категорично проти, але тато сказав, що це піде мені на користь, і мені дозволили.
Я думав, що спатиму на землі біля хати, але сказали, що так небезпечно, бо якась тварина може на мене натрапити й укусити, а оскільки наша хата була одноповерхова й без балкона, домовилися, що я спатиму на терасі палацу. У мене був тонкий матрацик, який удома зберігався згорнутим, я розкладав його на тамтешній лавці, закутувався в коц і засинав.
Спочатку спати на твердій поверхні й без подушки видавалося невигідним, але поступово я призвичаївся і врешті-решт став цим насолоджуватися, наче чимсь приємним. Я відчував, що кожна секунда невигоди додає краплю протиотрути від болю, який мені доведеться зносити в майбутньому. Якщо не здамся, не залишиться нічого, чого я не міг би витримати, коли воно трапиться.
Була осінь, і ночі ставали дедалі холодніші, але небо залишалося ясне й всипане зірками, і я не міг відвести від нього очей, визираючи з-під коца, аж доки не засинав, сам того не усвідомлюючи, наскрізь просякнутий його красою і безмежністю, як аркуш бібули, який поглинає всю пролиту на нього рідину.