Часом я прокидався серед ночі й спочатку відчував самотність і сум за своїм ліжком і затишком батьківської спальні, і тоді мене переповнювало нестримне бажання зібрати речі й побігти зі сльозами на очах туди, де на мене чекали любов і тепло, але щоразу мені вдавалося зупинитися і залишитися на лавочці. У майбутньому мені доведеться стикнутися зі значно складнішими обставинами, і як же я зможу їх витримати, якщо поступлюся цьому нікчемному нападу самотності, що його відчуваю зараз? Я мусив бути сильним і не потурати своїй слабкості. Заспокоївшись, я засинав і прокидався вранці гордий від того, що вночі виявив силу.
Дощило?
Одного разу вночі пішов дощ, і я прокинувся змерзлий і мокрий, інстинктивно відчуваючи, що тут не можна залишатися, але не знав, як дістатися додому. Усі двері в палаці замикалися — як я зумів би їх відімкнути? Людей я не смів будити. Що вони про мене подумають? Можна було сховатися в галереї, але там не було лавочки, а спати на холодній кам’яній підлозі не хотілося. Я чимдуж згорнувся у щільний клубок, заховався під коц і тремтів, не знаючи, що робити. Однак невдовзі внизу під балюстрадою я почув нестямний мамин крик, що благав мене прокинутися. Її розбудив дощ, і вона вибігла по мене.
Якось мене забрали додому, обтерли, перевдягнули у свіжий нічний одяг, дали теплого молока і поклали до ліжка, яке ніколи ще не було таким м’яким і теплим.
Ти захворів?
Наступного дня я почувався добре, але ввечері почало лихоманити, мене поклали до ліжка, бо я дістав гарячку. Уранці викликали лікаря, він прийшов, і виявилося, що в мене запалення легень.
Я хворів понад місяць, гарячка не спадала, із мене лився піт, тож треба було постійно міняти одяг і простирадла, мене мучили кошмари, в яких мій язик був широкою рівниною, вкритою великими гострими кам’яними брилами, нестерпну гостроту і жорсткість яких я відчував на смак і пам’ятаю дотепер, я мусив просуватися між ними, раз по раз на них наштовхуючись, забиваючись об гострі краї; мене годували чистою курячою юшкою і лимонадом, натирали груди борсучим жиром, ставили на спину банки і ліпили до тіла п’явок, які потім самі ліниво відпадали, ставши гладкими, досхочу напившись моєї крові, і я був надто немічний, аби їх струсити. Врешті оклигавши, я мусив заново вчитися ходити, тримаючись за стільці й столи, ковзаючись на твердій дерев’яній підлозі в своїх черевиках з жорсткими підошвами й закаблуками.
Щоб одужати, мені знадобилося кілька місяців. Мама сказала, що я захворів, бо перемерз, але тато наполягав, що на запалення легень хворіють не через перемерзання, а через зараження бацилами, однак визнав, що я міг захворіти, бо моя опірність зараженню послабилася через перемерзання. Зрештою вони дійшли згоди, що для мене було занадто ризиковано й далі спати надворі, тому я більше ніколи так не робив, сам втративши до цього смак.
У тісному просторі?
У шафі серед одягу було добре ховатися, особливо якщо прикрити двері, але краще — під ліжками. Моє ліжко було для цього дещо зависоке, а от батьківське — ідеальне, низьке, і під ним існував окремий маленький світ, не подібний на справжній. Ховаючись там, я бачив у мріях різноманітні історії, якими хотів поділитися з іншими. Проте й без слухачів було теж незле. Я згортався у клубок, заплющував очі й не заважав подіям розгортатися на їхній розсуд. Це було наче жити іншим життям. Відкритий простір заважав моїм думкам, а обмежений давав їм волю.
Втім, біда полягала в тому, що іншим було важко залізти туди зі мною. Мені вдавалося кілька разів переконати Нору це зробити, доки вона не стала скаржитися, щоб я дав їй спокій. Раз чи два у шафу зі мною забиралася мама, але під ліжко вона не могла залізти. А тато був надто зайнятий для такого.
Що то були за історії?
Переважно про людців — гномів. Чомусь вони мені подобалися найбільше. Вони були ближчі мені за розміром і, що найважливіше, жили в світі, не подібному на справжній. У нашому світі все відбувалося нецікаво, а в іншому — роби, що забажаєш.
Я уявляв, що вони мешкають у парку або кущах навколо будинків — як справжні крихітні людці, що їх ми з Кароліною вигадували, — але особливо мені подобалася історія про чотирьох гномів, що жили далеко в океані на чарівному острові, який повсякчас змінював форму.
Їх звали Ромо, Оро, Момо та Моро, і вони постійно потрапляли в халепу. Малі, як усі гноми, але з великими ступнями, що часом дуже заважало. Вони полюбляли танцювати разом, але через свої великі ступні повсякчас наступали одне одному на пальці й горлали «перестань!», і знову «перестань!», давали один одному ляпаси, а потім починали справжню бійку. Іноді вони викопували яму в землі й подорожували в дуже відмінний від їхнього світ, перевернутий догори дриґом, де все було рожеве, блакитне або пурпурове.