— До кого це — до нас? — із викликом запитав Косташен.
— До мене, до Байроя. До людей.
— Отже, ти зараз ідеш до Байроя?
— Так, до Байроя.
Косташен іронічно гмукнув.
— А я вам не буду заважати?
— Дурень, — без злості відказала вона. — Байрой сьогодні вранці пройшов акватрансформацію.
Вона повернулась і пішла геть.
День десятий
Інформаційне зведення:
На сьогоднішній день триста двадцять сім чоловік пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.
Закінчено переобладнання готелю для прийому перших акватрансформантів. Оптимальна температура житлових приміщень становить шістдесят п’ять — сімдесят градусів по Цельсію.
Стала до ладу перша черга оранжерей.
Продовжується переобладнання баз та орбітального супутника для розміщення шкіл-інтернатів. З базами через орбітальний супутник установлено зв’язок. шляхом світлової сигналізації.
До цього часу не виявлено одну гляціологічну партію. Пошуки продовжуються.
За повідомленням групи дослідження фізики макропростору, в зв’язку з повною ізоляцією зоряної системи, на Сніжані очікується виявлення тепличного ефекту. За попередніми даними, в наступні два роки середньодобова температура на планеті підвищиться на п’ятнадцять — двадцять градусів…
8
— Поглянь, — сказала Анна Шренінгу і кивнула в бік вікна. — Вона вже другу годину тут крутиться.
Шренінг визирнув на вулицю. На снігу перед ґанком нерішуче тупцялося тонконоге дівчисько років дванадцяти-тринадцяти в сандалях на босу ногу і коротенькому платтячку. Побачивши, що на неї нарешті звернули увагу, дівчина швидко піднялася по східцях, але, ввійшовши в лабораторію, нерішуче зупинилась коло дверей.
— Здрастуйте, я до вас, — мовила вона і з неприхованою цікавістю почала роздивлятись лабораторію.
— Бачу, що до нас, — втомлено мовив Шренінг. Сірі очі дівчинки поглянули на нього не по-дитячому насторожено. — Що ти хотіла?
Вона похилила голову, пряме волосся впало на очі.
— У мене тут батько, — тихо вимовила.
Руки її м’яли нетанучий сніг.
Шренінг важко зітхнув.
— Як тебе звати? — лагідно спитала Анна.
— Ларінда, — дівчинка підвела голову. — Ларінда Бронт.
Іржі Бронт, подумав Шренінг. Гляціолог. Нерівномірна акватрансформація. Набряки кінцівок, легенів. У зв’язку з частковою акватрансформацією праву руку ампутовано по ліктьовий суглоб.
Анна підійшла до дівчинки й поклала їй руку на голову.
— Твій тато живий і здоровий. Але зараз його бачити не можна. Він проходить період адаптації. Через тиждень, я гадаю, ти зможеш його навідати.
«Свята лікарська брехня, — подумав Шренінг. — Через тиждень ти вже будеш на базі. Або на „Шпігелі“».
Дівчинка труснула головою, і Анна квапливо прибрала руку.
— Я не до тата. Я сама. Я теж хочу пройти акватрансформацію.
— Скільки тобі років? — глухо запитав Шренінг.
— Шістнадцять, — сміливо збрехала дівчинка.
— Ах, тобі шістнадцять! — грізно мовив хтось за її спиною.
Ларінда злякано озирнулась. У дверях стояв Алек Кратов.
Анна швидко відійшла до вікна.
— Ну, якщо тобі шістнадцять, то ти повинна добре знати історію. Зокрема, історію середніх віків. Правильно?
Ларінда кивнула.
— Тоді скажи мені, будь ласка, що робили в ті неспокійні похмурі часи з учнями, які безсоромно брехали?
Ларінда недовірливо блимнула на Кратова.
— Викликали батьків… — несміливо припустила вона.
— Двійка! Їх нещадно шмагали різками! По одному місцю. — Він підійшов до неї, взяв за плечі й повів до дверей. — Так що моя тобі порада, — він легенько ляснув її по тому самому місцю, — тікай звідси, поки я не почав застосовувати до тебе цей середньовічний, застарілий, але, на думку очевидців, вельми дійовий метод. І не заважай людям працювати! — гукнув він їй услід.
Кратов провів її поглядом, важко зітхнув і сказав:
— Здрастуйте, друзі.
Шренінг щось пробурмотів, Анна, ніби не чуючи, продовжувала дивитись у вікно.
— Багато у вас таких паломників?
Шренінг непевно знизав плечима.
— Ху, жарко тут у вас, — Кратов підійшов до Анни, обійняв її за плечі. — Важко?
Анна вивільнилась і мовчки відійшла на середину кімнати.
— Знаю, що не солодко, — зітхнув Кратов. Нараз примружився і звернувся до Шренінга. — Здійснилась твоя мрія, Ред.
Шренінг поглянув запитально.
— Пам’ятаєш, ти колись нарікав — які з нас лікарі? От, мовляв, раніше лікарі мали справу з людьми, а зараз із людьми мають справу автомати. Лікарі ж займаються теоретичними дослідженнями. Тепер у тебе як-не-як тисяч десять пацієнтів. Навіть більше.
— Тижнів через чотири в містечку не залишиться жодної нормальної людини.
— Через чотири тижні? — сторопів Кратов. — Та ти що?
— Те що чуєш! — вдарив кулаком по столу Шренінг. — Не можу я займатись усім одразу: людьми, біомеханізмами, посівним насінням, синтетичним м’ясом…
— Від сьогоднішнього дня в тебе залишаться тільки люди, — твердо пообіцяв Кратов. — Хлопці із санлабораторії вже освоїли твою методику й переключаються на все інше.
— Спасибі. От за це — спасибі.
— То як тепер із термінами?
— Тепер, можливо, вкладусь у два тижні, - знову спохмурнів Шренінг.
— Знаю, що тобі зараз хочеться, — усміхнувся Кратов. — Прогнати мене, як оте дівча, щоб не заважав людям працювати. До речі, я прийшов до вас з того ж приводу…
— Ні! — враз відрізала Анна.
— Що ні?
— Із вашим серцем…
— А що накажеш робити? Лікуватися? Ти ж сама чудово знаєш, що Центр серцево-судинної хірургії знаходиться не тут.
— Тим більше вам не можна.,
— А що ж мені лишається? З дітьми на базу або на «Шпігель»? — Кратов зітхнув. — Ні, друзі. Якби я дарував людям безсмертя, я пішов би останнім. А так… Мене вчора вже звинуватили, що я створюю на Сніжані колонію іноваріантів.
Шренінг похолов. Те, чого він найбільше боявся…
— Хто це? — насупившись, спитав він. — Із КСЛ?
— Та ні, Комітет статусу людини поки що не втручався… Знайшовся тут один… — Кратов гірко посміхнувся. — А представник КСЛ щось не виявляє себе. Мовчить. Я навіть не знаю, хто він. Хтось же, мабуть, із вашої братії. Може, ти?
— Я? — щиро здивувався Шренінг. — Невже ти вважаєш, що представник КСЛ міг би взятись за таку справу?
— А чом би й ні? Зрештою, він теж людина… До речі, - похопився Кратов, — ми не забалакались?
— Та ні, - заспокоїв його Шренінг. — У нас є ще двадцять хилин до прийому наступної партії. Втім, час уже й скафандри одягати.
— А це навіщо? — Кратов із подивом оглянув лабораторію.
— У реанімаційному залі температура шістдесят п’ять градусів, — посміхнувся Шренінг. — Ти, мабуть, подумав, що ми тут працюємо? Тут ми відпочиваємо.
— Я піду з наступною партією, — рішуче мовив Кратов.
— Ні. Дві доби доведеться почекати, — заперечила Анна.
— Що, навіть по старій дружбі не можна без черги? — підморгнув Кратов.
— Не в тім річ. Просто дві доби вам доведеться нічого не пити. Зневоднений організм краще переносить акватрансформацію.
— Люба дівчино, — всміхнувся Кратов, — можеш мені повірити, що протягом двох діб я не лише нічого не пив, але й не їв. І статусграми за три роки у мене з собою.