— А чи не стомишся ти від постійних спроб і пошуків почуттів? Чи не зневіришся після постійних змін: сліз на радість, горя на щастя, сміху на розпач?
— Певно що не втомлюся! Принаймні, ця втома буде приємною. Розумієш, коли ми когось зустрічаємо та сподіваємося на кохання, то цілковито поринаємо у світ цієї людини, розчиняємося в ньому. Для когось це — миті, для декого — роки… Інші цілу вічність страждають від нерозділеного кохання. Буває, що у прагненні надати якомога більше уваги ми можемо набриднути людині — і таке трапляється. Річ у тім, що кохання не може набриднути. Набридають способи втілення кохання. Наше невміння донести ці почуття можуть роздратувати. Бо що таке кохання, як не постійне здивування та наснага? Подарунки, розкішні чи скромні квіти, поцілунок посеред ночі — це все дрібниці…
— А що тоді не дрібниці? Як серед мотлоху вибрати й виокремити найголовніше?
— Коли я жив із хлопцем, траплялися помилки. І щоразу я думав: що ж не так? Чому виникла суперечка, як з’явився сумнів у почуттях? І завжди спадало на думку, що кохана людина мусить стати для тебе всім. Це не тільки неперевершений секс і постійні сюрпризи. Тобі може бути зле на іншому кінці світу, але ти завжди можеш зателефонувати йому і виговоритися. Повинне бути постійне відчуття впевненості про піклування й турботу: коли хворієш або трапляється неприємна пригода. Це твій друг, порадник, брат, батько… Будь-хто. В цьому обрисі ти збираєш усі елементи свого життя.
— А якщо цього немає? Коли ти не відчуваєш цього, але у вас уже є стосунки? Як у такій ситуації поводитися? Зістрибнути з даху? Розповісти всім, як тебе не цінують?
— Дурне припущення та егоїзм у чистому вигляді. Ти ж сама казала, що мусимо всіх робити бодай трохи щасливішими… Ні, це не вихід. Якщо ти підеш на такий вчинок, що буде з батьками? А яка реакція буде друзів: і твоїх, і його?
Ліза не знайшлася з відповіддю.
За вікном розвиднювалося. Дедалі частіше невеличкі села приметені снігами поля та ліси заступали, а згодом постали й високі будівлі — починалося передмістя. За тьмяним віконцем вагона ще не було видно людей — усі насолоджувалися останніми митями сну. Відчувалося, що день обіцяє бути по-весняному теплим.
— Якщо люди зізнаються у своїх почуттях і присягаються в коханні, то чому вони вдаються до зради? — несподівано запитала дівчина. — Не вигадуй, будь ласка, якщо не маєш відповіді.
— А я й не збираюся. Усе, що я казав, — моя позиція, і, звісно, у багатьох вона є іншою. Зраджують, бо заслабкі, щоб цінувати людину поруч. Безвідповідальність та боягузтво. Якщо ти зрадив людині, то вже ніяка сила не поверне втраченого. Ти можеш жити у брехні роками, але це вже будуть не стосунки, а жалюгідна гра, де все підпорядковане лицемірству. Людина може припуститися помилки. Інша — може пробачити. Але єдина річ, яка розрізняє людей та ставить хрест на всьому, — брехня. Такі люди здатні «кохати» кількох одночасно, не розуміючи, що таким чином усіх роблять нещасними — і, насамперед, самих себе. Бо зрештою вони прийдуть до того, що у вічному пошуку та «коханні» втратили себе й залишилися ні з чим.
— Отже, якщо ти кохаєш, то відчуваєш, ніби знаєш людину все життя? — обличчя дівчини освітилося.
— І так, і ні. Із цим відчуттям потрібно бути обережним. Бо коли людина піде від тебе, ти можеш помітити, що вона забрала з собою не тільки себе, а й тебе. Повністю. З появою цього почуття ти втрачаєш зв’язок із реальністю, а в результаті, коли лишаєшся один, не можеш нічого згадати. Геть усе залишилося з ним: почуття, усмішка, очі, аромати. І ти — порожній. З ним пішли твій погляд, твоє тепло, твої мрії та сподівання.
— І заради цього потрібно віддаватися повністю? Заради того, що, врешті-решт, нічого не лишиться?
— Так, за це варто боротися. Мине час, і ти все назбираєш знову. І знову зустрінеш людину, можливо, покохаєш її. І повір мені, знову з’явиться відчуття того, що ти знаєш її цілу вічність. Такий собі цикл. Ні більше, ні менше. Знаєш, я полюбляю, а водночас ненавиджу вечори. Бо мій всесвіт прощався зі мною надвечір. Наразі не лишилося нічого, крім спогадів. Ні почуттів, ні ароматів, ні пильності погляду… Все забрали: і своє, і моє. І тепер, коли «обростаю» новими деталями, мрію подарувати їх наступному «всесвітові».