Майже до кінця їхали мовчки. Остап роздивлявся вогні міста: суцільне мереживо на швидкості зливалося в одну розлогу пляму. Собори, старі будинки, химерні арки — такою була столиця.
Інколи долинав сміх заблукалої компанії або пролітав самотній автобус, який хотів якнайшвидше опинитись у депо та відпочити після робочого дня.
— Куди прямуєш? — нагадав про себе водій.
— Друзі запросили до клубу…
— Еге ж…, — посміхнувшись, відповів водій. — Ти що, гомік?
— Це в мене на лобі написано? — запитанням на запитання відказав хлопець.
— На лобі, звісно, нічого не написано, а от шмотки тебе видають! Тиждень тому забирав схожих на тебе за тією ж адресою. Вмостилися на задньому сидінні, п’янючі-і-і-і-і — це щось страшне! Ну і давай цілуватися! Картинка, я тобі скажу, ще та: двоє неголених пацанів, прикид гірше ніж у тьолки, та ще й цілуються, — водій скривився. — Непроста в мене робота, еге ж?
— Вам видніше…, — замислено мовив Остап. — І часто вам таке трапляється?
— Може, було б і частіше, та я намагаюсь уникати таких адрес. Одна справа, що гидко, а зовсім інша — страшно. Не в тій ми країні живемо, юначе, щоби відкрито заявляти про себе чи когось підтримувати. Ще відлупцюють, а винних, ясна річ, не буде, — міркував водій. — Ну от, приїхали. Онде клуб, — чоловік махнув рукою, — а тут якесь кафе.
— Дякую, — простягнувши гроші, сказав юнак. — Нехай щастить!
— І тобі всього найкращого!
«…Десь чути страшний рев хуртовини — її сила безмежна. Люті тут зими…
Звір лежав у сніговій перині та дивився у щілину, крізь яку бачив неозорий простір. Зітхав. Стримував сльози. Цієї миті в ньому було більше людяності, ніж у людях, які вирішили його переслідувати. Образи не залишилося. Тільки смуток.
Раптом вовк нашорошив вуха — донеслося знайоме виття. Певно, десь далеко нишпорила зграя інших вовків. Він знав, що туди люди не наважаться поткнути свої носи: страх — одна з притаманних людині рис. Та й скільки було тих мисливців? Купка, яка могла хіба одну звірину злякати. Перед грізною силою у них не було нічого.
Це був його шанс. Обережно визирнувши, вовк вийшов назустріч снігу в пошуках своєї зграї…»
Хтось затулив юнакові очі долонями та гаркнув на вухо «Вгадай!». Остап перелякано випручався та озирнувся. Перед ним стояли троє хлопців і дві дівчини — його нові друзі.
— Ти чого? — вигукнув той, хто затуляв Остапові обличчя.
— Дурень! Ну й налякали ви мене…
— Та годі тобі! Сьогодні відірвемося!
— Посиділи би краще в ресторані чи поспівали б у караоке …
— А там теж можна все це робити! Ти чого рюмсаєш? Ще тебе вмовляти треба, диви який…
— Та я ж лише запропонував, — усміхнувся Остап. — Просто незвично це все для мене…
— Ну от і звикнеш! — весело щебетали друзі.
Компанія неквапом рушила бруківкою в бік клубу. Дівчата трималися за руки. Хлопці гомоніли про своє, нове у житті. Дійшовши до одного з будинків, побачили скляні двері та вивіску над ними.
— То що, рушаймо? — запитав один із них і відчинив двері.
На друзів звалилася какофонія звуків. Музика, теревені, крики, пісні — все злилося в одне й намагалося розчавити. Крізь густий туман цигаркового диму видніли лише невиразні силуети людей та хворобливі промені штучного світла.
За барною стійкою шугали склянки і пляшки — бармени знали свою справу і вправно керували процесом. Стійку було заставлено напівпорожніми бокалами та новими порціями питва. Дехто з відвідувачів спілкувався біля бару, смакуючи напої.
Наступний зал нічим не вразив. Це був затишний куток зі столами й канапами, де хлопці сиділи компаніями з таким виглядом, ніби на щось чекали.
Остап мав зазирнути до останньої зали, щоби по-справжньому оцінити клуб. В очі вдарив мільйон променів барвистого світла — вони роїлися всюди, відображаючись у дзеркалах. Фантастичну картину доповнювала скромна сцена, куліси якої ще було зачинено.
— Ну що? Подобається? — посміхнувся Остапів друг.
— Непогано, еге ж! Тільки забагато всього… Якщо ти розумієш, про що я, — розгублено відповів Остап.
— Вже десь примостімося, бо всі нормальні місця позаймають!
— А де тут убиральня? — запитав хлопець. — Мені руки помити б.
— Отам, навпроти барної стійки!
Юнак пішов у вказаному напрямку, прокладаючи собі шлях. Йому здавалося, що на нього всі дивляться, ніби він іде під сотнею яскравих прожекторів.
У туалеті метушня була ще більшою: стояла черга до кабінок, дівчата перед дзеркалами підфарбовували вії, а поміж відвідувачів никала прибиральниця.