— З південного заходу. Третій місяць уже тут у вас. Працюю. Робота цікава, подобається.
— Ну, а я тимчасово безробітний. Зі старої роботи поперли — скорочення, а нову поки що не можу знайти.
— Буває…, — відповів Остап, пильно оглядаючи хлопця.
Несподівано за спиною почулись якась метушня та швидкі кроки. П’ятеро хлопців розмірено крокували за ними.
— Може, прискоримось? — насторожено запитав Остап.
— Не рипайся, чувак! І тільки спробуй закричати — шию зверну, — люто блимнув очима Макс.
— Ви хто такі? — перелякавшись не на жарт, спитав юнак.
— Ми тебе зараз будемо лікувати, сволото!
Спортивно вбрані юнаки, які досі просто йшли слідом, миттю наздогнали юнаків та обступили Остапа.
— Ну, суко! Догрався? — прошипів Макс.
— Розмовляти будемо чи як?
— Та що з ним панькатися?! Приріжемо на місці, — та й годі!
— Нє, братухо! Ти не розумієш. Цю наволоч треба як слід провчити…, — розтягуючи слова, говорив хлопець, який видався Остапові ватажком компанії.
— Хлопці, ви чого? — перелякано казав Остап. — Що я вам лихого зробив?
— А просто бісиш! На коліна, падло! — гукнув Максим.
Один із «братків» з усієї сили вдарив Остапа під коліно, і хлопець упав на стежку. Далі на нього чекала низка безжальних ударів по всьому тілу. З рук вирвали сумку й почали в ній копирсатися. Витягли паспорт і гаманець. Один із негідників знімав усе на телефон.
— Будеш, гнидо, знати, як із хлопцями зустрічатись! А комусь пискнеш про нас, то всім розповімо, хто ти насправді. Гадаєш, твої батьки зрадіють такому повороту?
— Ти подивися на нього, — з удаваною огидою всміхнувся Макс. — Він, напевне, і не приховує, що голубий!
— Ну, тоді мочи його! Щоб і не пригадав нас!
Удари посипалися на Остапа зливою: в живіт, по нирках, обличчю. Заюшений кров’ю, він уже не тямив, що коїться. Думка була одна — скоріше скінчилися б тортури, а далі байдуже…
Раптом удалині почувся крик. На бійку вибігло двоє людей: хлопець і дівчина.
— Пацани! Шухер! Зараз мусорів викличуть! Кидаймо це падло і вшиваймося!
— А-а-а-а, суко! Пощастило тобі, педику! — вилаявся ватажок.
Негідники почали розбігатися в різні боки — хто куди. Остап, не розуміючи нічого, все ж усвідомлював, що непритомніє. Останнє, що він бачив замутненим поглядом, — до нього наближалася пара, яка налякала нападників. Далі все було як у тумані.
«…Вовк у кілька стрибків подолав дистанцію між кучугурою, яка прихистила його, та зграєю. До неї залишалося кількасот метрів. Тож він мчав далі.
Десь удалині до виття вовків долучився гуркіт моторів — мисливці не заспокоїлися. Але звір знав, що скоро він буде серед своїх. Ще трохи! Навздогін знову полетіла шрапнель.
На ніс упало кілька крапель крові — влучили у вухо. Та то не біда! Головне, що лапи цілі та можна бігти далі.
Кулі свистіли над головою дедалі частіше, а гудіння снігоходів здавалося ближчим. Праворуч вигулькнув перший мисливець. Дуло його рушниці було непохитно націлене на бідну тварину. Інші вояки не примусили теж довго чекати…
Пролунав постріл, і вовк, заламуючи лапи, завалився у сніг.
Влучили…
Все тіло його здригалося від невимовного болю. Це був кінець. Усі його намагання виявилися марними. Від людини ніхто не сховається…»
4
На широкій кушетці лежав хлопець. Промінчик сонця скоса зазирав до кімнати крізь вузький отвір у фіранці. Промінь поволі підбирався до нерухомого тіла — поки не торкнувся світлом обличчя юнака.
Від зовнішнього вигляду Остапа холонуло серце: одне око припухло, повіко над іншим було розсічене, а в одному з куточків губ загусла кров. Тіло вкривали синці та подряпини.
Поворухнувшись від доторку сонця, юнак застогнав, — адже в нього болів кожен м’яз тіла. Трохи підвівши голову, він уважно оглянув себе.
— Кепські твої справи, Остапе, — пробурмотів він. — Що ж трапилося, га?
Роззирнувшись, Остап зрозумів, що перебував у приміщенні, яке бачив уперше. Довкола були незнайомі меблі, стримані барви.
У сусідній кімнаті почулося вовтузіння. Хтось пересував речі, тупотів та бубонів під носа. У дверях постав юнак років тридцяти. Його обличчя здалось Остапові знайомим. Високий на зріст, із різкими рисами обличчя та виразними вилицями. Одне око закривав чубчик, що хвилясто спадав на щоку.
— Нарешті отямився, вояче, — бадьоро зауважив ніби знайомий незнайомець.
— Де я? — простогнав Остап і спробував підвестися. Але на те не вийшло.