— На зустріч із долею! — засяяв хлопець. — Списався з однією кралею…. М-м-м-м… Якби ти бачив, яка вона гарна! — примружившись, оповідав він. — Заради такої і ти, напевне, став би «натуралом».
— Оце вже ні! — посміхнувся у відповідь Остап. — Мені й так проблем вистачає. Що ж, успішного тобі побачення!
— Дякую! Увечері все розповім. Звісно, якщо не залишуся в неї, — ще раз підморгнув Руслан.
Коли він пішов, Остап спробував попрацювати, але голова розболілася так, що вже ні на що не був здатен.
Розмістившись на кушетці, юнак ніяк не міг позбутися образу Руслана. Від самого початку він не дивився на нього, не помічав його вроди. Тепер, згадуючи всі ті миті, хвилини, години, коли він бачив Руслана, Остап розумів, що цей парубок гідний уваги і симпатії.
Він пригадав, як уранці бачив його без футболки. Трохи рельєфне тіло, з невеликою кількістю волосся, ранкова щетина, яка додавала мужності, міцні жилаві руки — ознака працьовитої людини.
Часом він бачив Руслана в майстерні за роботою над новою картиною. Схилившись над мольбертом і жваво рухаючи пензлем, Руслан повністю віддавався справі, не помічаючи навколо нічого. Його силует нагадував одну із скульптур Родена, яка дивним чином потрапила до квартири.
Так, це був хлопець, за котрим упадала, напевне, не одна дівчина. А він, не помічаючи своєї краси, лишався простим і доброзичливим. Що більше Остап думав про свого рятівника, то більше він розумів, що починає закохуватись у нього.
Треба було гнати від себе ці почуття і думки. Ще чого бракувало — закохатися в натурала! Цікаво, як відреагував би Руслан?
Отак, не в змозі позбутися дивних думок, Остап вирішив зателефонувати Ромці. Врешті-решт, хто, як не він, розумів його найкраще? Поради Романа завжди допомагали у скрутному становищі, хоча були досить безглуздими.
— Привіт, чуваче!!! — заволало у слухавці. — Я вже думав, що ти про нас забув! Як справи?
— Та не забув… Просто зараз купа питань назбиралася. Мушу всьому дати лад. Я, власне кажучи, телефоную тобі у важливій справі…, — сказав і затнувся хлопець.
— Ну то кажи швидше! — радісно верещав найкращий друг. — Чим зможемо, тим і допоможемо!
— Ти колись закохувався в натуралів? — обережно запитав Остап.
— Боронь Боже! Навіть запеклому ворогові не побажаю! А ти часом не теє…
— Отож бо й воно… Є тут один, красень на все село… Якби ти знав, як він мені допоміг!
— Ну й добре, якщо допоміг! Але це не зобов’язує тебе лягати з ним у ліжко! Подякуй йому — та й годі!
— Ти не зрозумів… Не в цьому річ. Я не хочу вмощуватися з ним у ліжко. Він мені подобається. Останнім часом я почав помічати, що забагато про нього думаю. І нічого не можу з собою вдіяти!
— Ну, хлопче, тоді тобі гаплик! Готуйся до найгіршого! Знову будеш страждати, заламувати руки, жаліти, що він не ґей… Ти чого? У Києві що, мало ґеїв?
— Та ні. Не бракує. Ледве живий лишився…
— Це ти про що зараз? — стурбовано запитав Рома.
— Та це я так… Фігурально, — збрехав Остап. — Але ж ти сам розумієш — серцю не накажеш! Він постійно ходить на побачення з дівчатами і не відмовляє собі у цьому. Та й не повинен відмовляти… А мені лишається тільки спостерігати за ним.
— Є найпростіший вихід із ситуації — припини з ним спілкуватися. Банально, а проте, коли людини немає поруч, ти відвикаєш від неї.
— Дякую тобі, друже…, — гірко всміхнувся Остап. — Будемо на зв’язку.
До вечора хлопець перебував у дивному стані трансу, ніби несвідомо намагався знайти вихід із ситуації. Вивів його із цього стану Руслан, який повернувся так тихо, що Остап і не чув.
— Тобі недобре? — стурбовано запитав Руслан.
— Ні. все гаразд. Як твоє побачення? Задоволений?
— Не питай, — різко відповів Руслан. — Якась каторга, а не побачення. Краще вже лишатись одному, ніж розриватися на зустрічах незрозуміло заради кого.
— О! — вигукнув Остап. — Як я тебе розумію!
— Знаєш, — несподівано для себе мовив він. — Мені вже набагато краще. Гадаю, варто вже тобі подякувати і повертатися додому.
— Ач який! Так я тебе й відпустив! Ти себе у дзеркалі бачив, сердешний? Відлежися ще трохи — і по декількох днях підеш, якщо вже так кортить, — безапеляційно заявив Руслан.
— Але…
— І жодних «але»! Крапка! Краще поп’ємо кави …
— З тобою сперечатися марно, — лагідно всміхнувся Остап. — Що ж, нехай буде по-твоєму.
Вечір видався душевним. Багато спілкувалися, пригадували дитинство, сміялися з дурних жартів.
— Яка твоя улюблена пора року? — запитав Руслан.