— Напевно, зима… Коли сніг ущент замітає місто, а снігова перина вкриває кожну вулицю, кожен будиночок. Отоді я почуваюся справді щасливим.
— Чому? Хіба влітку не можна бути щасливим? І що таке взагалі щастя?
— Взимку ти можеш кожному подарувати частинку себе. Зігріти того, хто відчуває потребу в теплі. Заметіль спонукає людей об’єднуватися, щоби не почуватися самотніми. Усе складається з дрібниць… Віддати безпритульному рукавички, подарувати дитині, що загубила шапочку, свій капелюх, підвезти на машині того, хто спізнився на останній автобус і залишився мерзнути під завивання хуртовини.
— А що ж тоді щастя? Ти так і не відповів…, — спитав Руслан, уважно слухаючи.
— Щастя… Лише мить… Стрімкий злет до найвищої з вершин. Маленька деталь викликає емоцію. Ти не можеш бути постійно щасливим, бо приємні дрібниці заступаються негараздами. І все зливається в одне… Головне — навчитися виокремлювати та помічати молекули щастя…
— Які прекрасні слова… Ти на сто відсотків маєш рацію. Мабуть, саме тому найдужче я полюбляю літо. Бо влітку все перетворюється на суцільні часточки щастя.
— Хіба влітку немає прикростей? — лукаво поцікавився Остап.
— А взимку що, все ідеально? — знайшовся Руслан.
— Ні… Взимку значно болісніше відчуваєш самотність. Бо, вочевидь, десь там, обійнявшись, сидять закохані, тож усі проблеми й переживання для них є сміховинними… А ти один… І щоби відчувати себе хоч трохи щасливим, даруєш себе оточенню…, — зітхнув Остап і прочитав уголос кілька рядків.
— Гарно… Це хто таке душевне написав?
— Я інколи брудню папір, коли голову перевантажено непотрібними думками, — знітився Остап.
— Це, знаєш, не бруд! — обурився Руслан. — Це — хист, який ти намагаєшся закрити в собі і нікому не показувати.
— Хіба воно когось здивує?
— Мене ж здивувало.
— А сам? — посміхнувся Остап. — Малюєш чудові картини і нікому не показуєш! Це правильно, га?
— Ах ти ж негідник…, — усміхнувся Руся (так раптом подумки назвав його Остап). — Почитай краще ще щось зі своїх віршів… Ти й читаєш неабияк!
— Що ж тобі прочитати? — замислився хлопець.
— Красиво…, — ніби прокинувшись, зізнався Руслан. — Десь публікувався?
— Знущаєшся? — сумно всміхнувся хлопець. — Таке пишуть лише для себе, таке ховають до шухляд… Мені вистачає й роботи.
— Шкода… Я з радістю почитав би ще…
— Можливо, колись і дам почитати. Але на тебе чекає розчарування — нічого путнього там немає.
— Ну, це твоя позиція, а я вважаю інакше. Скажи, ці вірші присвячені якомусь твоєму колишньому?
— Саме так…, — зажурено відповів Остап. — Це були сильні почуття. Шкода, що ми не помічали чеснот один одного…
— Так, це помилка багатьох… У нестримності почуттів ми часто не помічаємо, за що насправді кохаємо людину і чому саме з нею проводимо свій час, а інколи й ціле життя…
— І лише коли втрачаємо… Це все так тяжко! Тільки коли втратимо, тоді по справжньому усвідомлюємо, чому були саме із цією людиною.
— Раніше я не помічав тепла коханої… Тепер шкодую, що втратив. Не любив я тоді тепла… А за нього можна все людині пробачити, — вів далі Руслан.
— Заради тепла і чекати можна. Нехай і довго. Нехай і вічність. За тепло коханої людини ти здатен віддати всього себе.
— Хлопчиком я був таким боязким, наївним…, — згадував Руся. — Але дуже впертим. Я ніколи не відступався від своїх переконань і поглядів. Хоча зараз вони мені видаються такими смішними…
— До чого ти це все ведеш? — здивувався Остап.
— Дослухай…, — усміхнувся хлопець. — Мої мрії перетворювалися на гарячку та марення. Я цілковито віддавався ідеї та своєму прагненню. Це тепер я пишаюся своїми вчителями, батьками, друзями. А тоді, плекаючи амбіції, я розумів, що не відчував тепла. Ніколи. Власне, не те щоби не відчував… А просто не помічав…
— О, так! Як я тебе розумію, — зауважив Остап.
— Стривай… Дай закінчити, — перевівши подих, продовжив Руся. — Так ось… Навіть усі дівчата, з якими я зустрічався або жив… Ні, я не відчував тепла від них. Я сам собі його створював. Завжди. І не чекав від інших… Хоча тоді я, мабуть, і цього не усвідомлював.