— І таке буває, — відказав Остап. Він не сподівався почути такі одкровення від юнака. — Просто дефіцит турботи ми самі намагаємося компенсувати. Не зважаючи ні на що.
— Коли до губ людини залишається лише мить, коли ти відчуваєш її подих на своєму обличчі, коли ваші погляди зливаються… Це все маячня, якщо не відчуваєш тепла, — зітхнув Руслан.
— Маєш рацію… Одяг може зігріти від морозів, захистити від хуртовини… Але від людської байдужості… Як? Яким повинен бути градус? Ні… Зігріти людину може тільки людина…
Вони поринули у свої думки, не дивлячись один на одного. Часом Руслан, ніби оцінюючи, озирав Остапа, а перехопивши на собі його погляд, знов опускав очі.
Так спливали хвилини. За вікном сутеніло. Від криги, що нею вкрилася мовчанка, віяло холодом. Нарешті Руслан підвівся з кушетки.
— Гаразд. Ти відпочивай, а піду прогуляюся… Позбудуся непотрібних думок.
— Як скажеш… Тільки бережи себе, будь ласка…
Ранок видався похмурим і непривітним. Надто рано прокинувшись, Остап довго дивився то в стелю, то за вікно… Сталеві хмари снували плетиво, не пропускаючи теплих променів весняного сонечка. Час від часу зривався різкий вітер, пригинаючи дерева до самої землі та залітаючи крізь шпарини до теплої кімнати, що в ці хвилини такою не здавалася.
Остап згадав, що саме сьогодні Руслан виходить на роботу. Хлопець намагався зібрати думки до купи та зробити важливий крок, проте щось примушувало ніяковіти й мовчати.
Подивившись на годинник, хлопець подумав, що не завадило б іще годинку-півтори поспати, поки не прокинувся Руслан. Повернувшись обличчям до стіни, юнак задрімав.
Він мчить на мотоциклі! Вітер зриває шалик і відносить далеко в неосяжний простір. Руслан намагається щось кричати, але вітер поглинає слова. Бере найдорожче.
Несподівано Руся глушить двигун і, подаючи руку Остапові, веде його розбитим шляхом.
— Куди ми?
— Побачиш… Просто довірся мені!
— Я здогадуюся, що це все вже назавжди…
— Ми будемо разом! Не сумнівайся!
— Мені навіть не потрібно прохати про шанс?
— А що він тобі подарує?
— Ти тут… Поруч… Мабуть, він мені не потрібен… Скажи мені: ти святий?
— Що за питання? Я такий же, як і ти. Немає святих людей. Просто ми разом. У цілому всесвіті немає нічого більшого за нас… От ми й прийшли!
Вони стояли біля руїн старовинного замку. Час попрацював над мурами та баштами. Але чари та загадка замку нікуди не поділися.
Несподівано почалася злива — рясна, по-літньому тепла. Хлопці навіть не намагалися сховатися. А навіщо?
— Навіщо ти мене сюди привів?
— Не знаю, просто мені тут дуже затишно і спокійно. Це буде наше місце.
— Мені тут подобається… Хоча мені ближчий той яблуневий сад. Особливо ж навесні… Там усе так квітне…
— Ми й туди навідуватимемось, — обійняв юнака Руслан. — Будь певен. Тепер я тебе нікуди не відпущу.
— Обіцяєш? — пригорнувшись до нього, спитав Остап.
— Будь певен!
Вдруге Остап прокинувся від того, що відчув на собі чийсь погляд. У ніздрі поплив аромат запашної кави.
— М-м-м-м-м…, — замуркотів він. — Дякую, Руслане Батьковичу!
— Та годі тобі! Можна просто Руся… Чому ти завжди шукаєш приводів для незручних ситуацій?
— Це дурна звичка… Даруй…
— І не вибачайся! Добряче ж тебе життя потріпало…
— Я звик. Усе нормально… Просто навчився любити і пробачати. А більшого мені і не треба!
— Тут така справа…, — затнувся Руслан. — Ти вже хочеш іти додому?
— Так, напевне… Затримався я у тебе…
Руслан присів на краєчок ліжка. Пильно дивився на юнака, що лежав під ковдрою. Глибока зморшка запала поміж брів. Усім своїм виглядом він нагадував людину, яка збирає всі сили, щоби розпочати непросту розмову.
— А шо коли я попрошу тебе ще трохи лишитися в мене? — випалив Руслан. — Погодишся?
— Що я мушу відповісти? — пробурмотів ошелешений Остап. — Бач, як виходить… Ти дуже добрий та чуйний. Мені дуже пощастило, що ви з сестрою опинилися в парку. Не знаю, як би все повернулося, коли би вас там не було.
— То що ж тебе примушує йти з моєї домівки?
— Не так давно… Їй-Богу! Зовсім недавно, — ніби виправдовуючись, почав Остап. — Ти мені почав подобатися… Але ж я розумію, що нічого не може бути. От і хочу трохи відступити, щоби не звикати до тебе. Ти ж розумієш?
— Еге ж… Звичка — то найгірше.
— Знаю… Але я про інше… Просто хочу любити людину за її добрі риси… Та й взагалі за те, що вона просто поруч… Усе це так складно, — сумно зітхнув Остап.