Остапова рука лежала на ковдрі, немов човен, заблукалий серед життєвого шторму. Долоня ледь помітно тремтіла.
Час настав. Так мусило статися. Руслан поклав свою руку на Остапову та міцно стиснув.
— Теплó…, — промовив Руслан.
— Еге ж…, — вражено прошепотів юнак. — Ти чого?
Він спробував звільнитися від руки Руслана.
— Сам не знаю… Пробач. Тільки прошу тебе, не випускай руки… Я ніколи не відчував людського тепла. З тобою — воно поруч завжди.
— Ти знаєш, мені тут наснилося…
І Остап почав переповідати свої сновидіння.
— Хіба таке можливо?
— А ти хіба не бачиш? Малий… Я навіть і не знаю, що тобі сказати… Таке зі мною вперше. Просто залишся зі мною! Твоє тепло — це те, чого мені бракувало…
— І як буде далі?
— Усе буде чудово! Твої долоні такі теплі…
— І твої… Навіть не віриться…, — розгублено, але щасливо і ніжно прошепотів Остап.
— Дякую… Дякую за тепло твоїх долонь…