Годинник вибив одинадцяту годину. О такій порі Остап іще не лягав спати. Кинувши погляд на самотній квиток до невідомого, він вирішив прогулятися. Зрештою, сніг завжди вабив його неспішними мандрівками та глибокими роздумами. За такої погоди хлопець відчував себе справжнім, глибоко самотнім, але при цьому сповненим рішучості й сил. Тепло вдягнувшись, юнак вийшов.
В обличчя війнуло колючим холодом, який намагався пірнути до найменшої шпаринки в одязі. Ноги провалювалися по коліна в кучугури — важка хода швидко знесилювала. Неквапом Остап звернув з широкої дороги туди, де ще декілька днів тому видніла непомітна стежка, яка вела до центральної вулиці міста. Тепер на тому місці лежала суцільна снігова ковдра, що сходилася межею з низенькими кущами. Усе навкруги нагадувало білу глазур дерева, будівлі, автівки… Жодного іншого кольору. Нарешті на обрії з’явилися обриси широкої вулиці, що більше скидалася на проспект. Потроху юнак пробирався крізь заметіль, ніби щось вишукуючи та на щось сподіваючись. У жодному з провінційних магазинів не горіло світло. Навіть кав’ярні зачинилися раніше, ніж звичайно, — певно, власники вирішили, що відвідувачі нададуть перевагу домашньому відпочинку.
Несподівано хлопець відчув чиюсь присутність, хоча вулиця лишалася безлюдною. Хоча ні… Пара очей спостерігала за ним із кожного кутка. Остап прискорив ходу, але не міг збагнути, кому було цікаво споглядати за ним у таку погоду? Несподівано він побачив перед собою «Це». Істоту було ніби зіткано з диму й думок: неосяжна, легка, невагома. Вона дивилася на нього, намагаючись зазирнути до дна душі. У її погляді не відчувалося ні тепла, ні уваги. Лише сум та цікавість.
— Ну, ось і зустрілися, — розтягуючи слова, вимовила мара.
Хлопець закляк. Він розумів — хоч і не знав, хто перед ним постав, — що порятунку немає. Рій думок завирував у голові. Ні, страху не було. Лише відчуття приреченості.
— Ти хто? — пошепки спитав хлопець.
— А ти мене не впізнаєш? — запитанням відповіла химера.
— Та щось не пригадую, — спробував відбутися жартом Остап. — Може, десь і зустрічалися.
— Хіба? — з удаваним подивом усміхнулася примара. — Які ж ви, люди, дурні! Не зустрічалися ми з тобою, хлопче, ніколи. Я — це ти, а ти — це я. Крапка! Усе дуже просто. Роками я живу з тобою, все життя крокую поруч. Не раз ти намагався мене відігнати — та марно.
— Це вже занадто…
— Нічого не «занадто». Затям — ти без мене не можеш. Я — мов той вірус, що потрапив до слабкого організму. Але з часом ти звикаєш до вірусу, підлаштовуєшся під нього, дозволяєш спустошувати себе. О, так! І навіть не намагаєшся його уникнути: що більше він розповсюджується, то складніше його вивести. Зрештою, ти перестаєш бути собою: лишаєшся порожньою склянкою, наповненою по вінця мною.
— Так що ж ти таке насправді?
— Подобається? — криво посміхнулося марення. — Чекай, це ще не все. Коли ти порожнієш, то жодна річ не може виштовхати мене з тебе. Я — наче цемент, що міцнішає, та сила якого неперевершена.
— Розумію тебе, Самото, — зітхнув хлопець. — То коли я тебе «підхопив»?
— Від самого народження. Спершу боровся: твій імунітет намагався придушити мене, приховати. Потім ти закохувався, втрачав надію і терпіння, а тепер склав зброю.
— Та я ж хотів.. Просто було очевидно, що нікому я не потрібен. Що почуття — то зайве у цьому світі.
— Не досить хотів! Дурість — нарікати на когось. Вини тільки себе. Як це тепер роблю я. Колись давно ми з Надією були сестрами. Я не приносила людям горя. Допомагала. Давала світло там, де його вже не чекали, встеляла вірний шлях тим, що ступили на хибну стежку. Та потроху люди почали забувати про наше існування. Вирішивши, буцімто можуть жити без почуттів, вони збайдужіли, зневірилися. Наразі тільки Надія продовжує боротьбу. Але марно. Час мине, вона втомиться…
— Не вірю!!! — вигукнув хлопець. — Ти брешеш!
— А який сенс брехати? Поки ти продовжуєш мною хворіти, не зможеш побачити головного.
— Головного? Це що таке?
— У кожного головне — своє, можеш мені повірити. Твоє «головне» ще не визріло. Ти в пошуку, і насамперед — себе. Головне — в усіх воно спільне і водночас у кожного своє.
Вони замовкли. Приглядалися одне до одного. Самота з цікавістю позирала на Остапа, ніби дивуючись змінам виразів на його обличчі. Остап же перетравлював почуте. Хіба він постійно не намагався уникнути відчуття самоти? З роками це ставало дедалі важче робити — та все ж він намагався! І що? Який результат? Самота весь час крокувала поруч, навертаючи його на сторону знедолених та зневірених. Виявилося, що на самоту він хворіє давно, і з кожним новим розчаруванням вона відкидала його далеко від одужання…