— От тільки маю відпроситися з репетиції, — згадав Остап і, заплутавшись в одязі, гепнувся на підлогу.
— Не біда, — засміявся Арсен, простягаючи руку хлопцеві. — Але нічого собі не зламай. Я почекаю на подвір’ї, а ти не барися.
За десять хвилин хлопці вже крокували в бік озера. Вітерець куйовдив волосся, а тепле весняне сонце приємно зігрівало. Наблизившись до озера, вони вирішили обійти його берег і помилуватися тихими плавнями. Гомоніли про все на світі: про дитячі роки, вподобання, улюблені місця і друзів. Розмова линула легко й невимушено. Щоправда, Остап був обережним, адже не знав поглядів Арсена і не міг передбачити подальшу реакцію на свої одкровення.
Після прогулянки юнакам закортіло пообідати, тож вирішили завітати до піцерії неподалік від того місця, де жив Арсен. Дорога пролягала повз недобудований житловий квартал — кожна нова влада обіцяла добудувати його, але обіцянки залишалися винятково у промовах. Хлопці з удаваною цікавістю роздивлялися давно знайомі будівлі та зруйновані часом господарські приміщення. Остап, пригадавши історію дитинства, пов’язану з цими спорудами, зупинився і почав оповідати. Арсен, тепло всміхаючись, хвилин п’ять слухав, не наважуючись зізнатися, що йому не вельми цікаво, а потім зненацька притиснув Остапа до себе. Так вони і стояли: Арсен міцно обійняв нового друга, ніби намагаючись захистити малюка від життєвих негараздів, а Остап, що, отетерівши, губився в Арсенових обіймах, немовби хотів у них потонути.
Минуло кілька хвилин, що здалися хлопцям вічністю; Остап, підвівши голову, зазирнув в очі янголові, який покірно склав крила та опинився серед людей. Несподівано хвиля відваги підхопила хлопчину, тож він, міцніше пригорнувшись до Арсена, потонув у невагомому поцілунку. Отак, забувши про все, вони тулились один до одного серед недобудованого кварталу — дві істоти, не прийняті жорстоким світом. Минали хвилини, а пара, не помічаючи нічого навкруги, продовжувала поцілунок. Нарешті Арсен, оговтавшись, відпустив Остапа.
— Можемо піти до мене, — запропонував він.
— Чи не зарано? — сотні маленьких бісиків затанцювали в Остапових очах.
— Тю на тебе! Дурненький! Просто замовимо піцу та поваляємося в ліжку або кіно подивимось.
— Ааааааа… Ну фільм — це добре, — очі хлопця не переставали усміхатися.
Так Остап пішов за Арсеном. Збиралися подивитись кіно, а прожили разом два роки…
У маленькому містечку дорослішаєш досить рано. Прагнення знайти себе у житті швидко гартує молодь. Обидва влаштувалися на підробітки, закінчували навчання та будували своє маленьке затишне гніздечко. Збулася мрія Остапа про тихе щастя, що не потребує звірянь на кожному розі, проте завжди була впевненість, що вдома на тебе чекають. А почуття, що ти комусь потрібен, і усвідомлення власної значущості були для юнака найвищою винагородою у житті.
Так минали у спокої їхні дні. Вряди-годи до них заходив Роман, а коли він знайшов собі хлопця, почали навідуватися в гості один до одного, вчотирьох вибиралися на природу та святкували дні народження. Найбільше хлопцям подобалося проводити разом вечори. Коли нічні сутінки огортали місто, вони, не вмикаючи світла, лежали поруч, всотуючи тепло коханої людини, мандрували кольоровими світами мрій, ділилися спогадами або просто насолоджувалися тишею, яка була кращою за будь-яку мелодію. Остап обожнював засинати на Арсенових грудях, що рівно здіймалися, дослухатися до биття закоханого турботливого сердечка, притискати до своєї щоки мужню руку. Найчастіше юнаки засинали пізно, бо Арсен — який просто відпочивав та переважно вдавав, ніби спить, — рвучко підхоплювався та підносив Остапа до вершин насолоди. Тоді від ніжного янгола не лишалося й сліду. У запалі та нестямі юнак був подібним до титана, що нарешті отримав свободу, скинувши з рамен небесне склепіння. Атлант, розправивши плечі, хотів цілковито володіти Остапом і, спрагло цілуючи вуста та жадібно вивчаючи тіло, у шаленому двобої отримував здобич. У такі хвилини Остап переставав належати собі та цілковито перебував у владі титана. Їхні різкі та вольові рухи нагадували борню, що мусить тривати вічність. Кожен м’яз, кожна клітинка тіла боролася, намагаючись перемогти у битві. Згодом, знесилені, вони падали, мов підкошені, й довгий час пестили одне одного, не промовляючи ні слова, ніби страхаючись порушити священне, та все ж таки заборонене таїнство.
Так спливали їхні дні: в коханні, довірі, повазі. Майже все робили разом — ходили на прогулянки, до магазину, відвідували кіно та гуляли парками. Затишний куточок, здавалося б, ніщо не похитне. Вечорами Арсен готував смачні страви, а Остап, повертаючись додому, влаштовував неперевершені сеанси масажу, що закінчувалися запеклими поєдинками в ліжку та спільним прийманням душу. Під теплими краплями хлопці милувалися тілами, бавилися, мов дітлахи, мильними бульбашками або просто горнулись один до одного.