Та все ж він був не сам. Пара очей, що пильно дивилися на вулицю крізь вікно, нарешті повернулись у бік кімнати і прикипіли до хлопця. Шурхіт біля вікна змусив Остапа підвести голову. Нічне сяйво, що зазирало до помешкання, освітило обличчя незнайомки.
— Остапе, — тихим шепотом озвалася постать.
— Знаєш, я стількох уже зустрів цієї ночі, що здивувати мене буде складно.
— Остапе… Ти ще такий юний, крихкий, тендітний… Мені ти нагадуєш пластилін, який мусиш власними ж пальцями розім’яти. Я не ворог тобі, я на твоєму боці в тій борні, що точиться вже досить довго. Наша робота ще принесе свої врожаї, Остапе. Ось побачиш, — ледве вловимо промовляла дівоча постать.
— А я думав, що я один… Та хіба то боротьба? Звичайне життя зі своїми хибами та перешкодами.
— Ой ні, хлопчику мій! Не так усе, і ти таки не один. Я — твоя помічниця. Без мене тобі вкрай скрутно було б. Я малюю тебе, ти — твориш мене. І скажи тепер, що це кепсько?
— Натякаєш на те, що ти — Доля? То скажи: чому ти така безталанна? Навіщо ти відвернулася від мене?
Доля тяжко зітхнула і присіла на краєчок вільного крісла.
— Бо ти припинив мені допомагати. Люди часто вважають, що все залежить тільки від мене. Покладаються на Долю, а самі нічого не роблять, щоб досягнути змін на краще. Але ти обрав вірний шлях. Цей квиток — твоя перша допомога мені після тривалої перерви. Не зупиняйся. Дій. Покладайся не тільки на мене, але й не забувай, що я завжди поруч.
— Можливо, ти маєш рацію… Скажи: всі ці сьогоднішні зустрічі — то моя уява чи щось таки було насправді?
— Звісно, все це — твій внутрішній світ, але хто може знати, що це не насправді?
— Де мені знайти тебе наступного разу? — поспіхом спитав Остап, помічаючи, що марення починає зникати.
— Твоє серце гаряче і вже відкрите для кохання. Там мене і шукай…
2
Вокзал, мов роздратований вулик, не вгавав ні на мить. Сотні людей никали, мов заклопотані бджоли, не помічаючи одне одного. Та все ж у цьому гармидері відчувався дивний лад, вибудуваний роками, і здавалося, що ніяка сила не в змозі порушити його. Уздовж привокзальної площі розсипалися кіоски. Чого тут тільки не було: страви, напої, знаряддя для саду й городу, засоби гігієни… Авжеж — купуй все, що захочеш, аби були гроші!
Гучномовець щохвилини повідомляв про відправлення і прибуття потягів, розклад руху приміських електричок і хрипко вигукував оголошення щодо втрачених чи знайдених речей.
На одному з порожніх перонів стояла трійця юнаків — вони про щось сперечалися.
— Казав я тобі, не треба було так поспішати! — невдоволено сопів Рома.
— Та годі вже. Головне — не спізнитися, а почекати трохи можна, — безтурботно сказав Сашко, хлопець Роми.
— І я так думаю! Ти ж знаєш, що тих потягів не зрозумієш: то вчасно прибувають, то спізняться, а то їх і взагалі скасують, — втрутився в суперечку Остап.
— Хто твій поїзд скасує? Це ж не електричка… — зауважив Ромця. — Чи вже нетерплячка бере, щоб чкурнути від нас?
— Та ні… Я просто хочу, щоб усе вийшло якнайкраще.
— Ну то стій собі та чекай, — буркнув друг.
— Остапе, ти щось у дорогу поїсти взяв? — спитав Сашко.
— О, точно! Дякую, що нагадав. Ви тут подивіться за речами, а я хутко збігаю до магазину.
— Добро. Тільки візьми мені ще цигарки, — гукнув Рома.
Хлопці лишилися вдвох на пероні. У блакитному зимовому небі витало шмаття хмаринок, ніби зварених із сірої сталі. Поодинокі голуби в пошуках теплого порятунку залітали під дах вокзалу або просто тулилися ближче до будівлі на порожніх ґанках.
— Як гадаєш, він знайде те, за чим їде? — турбувався Рома.
— Здається, вже знайшов — роботу ж йому начебто запропонували добру.
— Та я не про те. Робота… Вона й тут у нього була нівроку. Ти ж розумієш, що Остап їде туди не за цим. Йому аби одному не бути.
— Ну, не знаю, — розтягуючи слова, відповів Сашко. — Якщо він по кохання їде — то хворий на всю голову. Знаємо ми той Київ! Як наслухаєшся тих історій, то взагалі не хочеться їхати туди, щоби навіть погуляти. Стосунки ж на дорозі не валяються! Тим паче, коли йдеться про таких, як ми. Це ж праці сила-силенна! Скільки ми з тобою гарували, сонечко, а ти все одно неслух, — тепло всміхнувся юнак.
— Сам такий! — весело не погодився Ромця. — Я й сам тебе перевиховую майже щодня!