…Холодильне приміщення було схоже на велику комірчину. Олексій повісився на бинті, прив’язавши його до верхньої перекладини стелажа з вакцинами. Усередині було так холодно, що невдовзі всі почали тремтіти. Надворі мама Олексія знепритомніла. Директор викликав «швидку»…
– Я готовий на все.
– Що?
– Ви питали, на що я готовий заради цієї роботи?
– Думаєш щось рознюхати?
– Думаю.
– Тоді укладемо угоду…
Коли Максим покінчив із формальностями, отримавши від юристів список необхідних документів, а від новоспеченого шефа – попередні інструкції, коли вийшов нарешті з директорського кабінету, пройшов повз секретарку – класична білявка, хто б сумнівався, – спустився масивними під рожевий мармур сходами, перетнув хол зі шкіряним диванчиком і скляним столиком, а потім перетнув двір і вийшов за прохідну, була вже третя година. П’ять годин, а відчуття, що п’ять днів.
Директор «Конвалії» брав його на посаду помічника менеджера гуртового відділу з перспективою кар’єрного зростання і можливістю суміщати роботу з інтернатурою за однієї умови: щовечора власноруч скидати на директорську скриньку листи з детальним описом діалогів, подій, вражень, розмов і чуток на його фірмі.
Максима Гнатишина, нормального, впевненого в собі чувака, взяли і завербували. На посаду стукача.
Але то було не найстрашніше.
Максим знайшов біля кафе кавовий автомат і вкинув у його пащу монети. Серце гупало в грудину. Паличок для помішування цукру, як завше, не було.
Найстрашнішим було те, що в останню їхню зустріч з Лешеком рік тому вони страшенно посварилися й відтоді так і не знайшли способу зустрітися і помиритися. Шальки терезів його друга завмерли на півдорозі. Невчасно і назавжди.
7
Сонце більше не сліпило. Червневий день заховався за хмари. На годиннику світилися червоні плями, які мало нагадували цифри, і сфокусуватися на них не вдавалося ніяк.
Олеся облизнула пошерхлі губи. Ворухнула ногами і руками, що мовби налилися свинцем.
Плюмбум. Вісімдесят другий елемент Менделєєвої таблиці…
Відчула, що змерзла. Тільки тепер помітила, що не має на собі нічого з одягу. Натягла на себе поверх ковдри ще й покривало. Від цього руху остаточно знесилилась.
Важкий, м’який, ковкий сірий метал, на повітрі покривається плівкою окису…
Заплющила очі. У роті – гіркий присмак. Витягла руку з-під ковдри і провела нею по язику, намагаючись стерти з нього гіркоту.
Хімічно мало активний, кристалічна гратка кубічна гранецентрована…
Хвиля нудоти раптово піднялася зі шлунку, і дівчину скрутило. Перед очима попливло. Блювати не було чим.
Свинець – найм’якший і найслабший з використовуваних металів. Як вона зараз…
Олеся спробувала зрозуміти, чому їй так зле, але одразу дала собі спокій.
У голові, як і в м’язах, заліг свинець. Суцільним сірим шаром, вкритим плівкою окису.
Розділ другий
Отак живеш собі, живеш, бовтаєшся у сірих буднях, пробуєш сплести докупи нитки, які весь час рвуться, сидиш із телефоном у руці в тупому очікуванні, що про тебе ось-ось згадають, і врешті не витримуєш і сама набираєш клятий номер, бо вже не маєш сили сидіти з телефоном у руці в тупому очікуванні, що про тебе ось-ось згадають і… це можна було б продовжувати до нескінченності.
1
Батьки переглянулися.
Олеся бачила їх чітко, виразно, хоча хвилину тому перед очима ще плавав туман. Холодний, гірський…
Ти що, проспала весь день?!
Вона пробує заперечити, але за вікном справді сутінки, і в голові сутінки, і тіло хтось тягне донизу, до землі.
Отже, зараз – понеділок, дев’яте червня, вечір…
Ти чула, що ми тобі сьогодні зранку казали? Нам здалося, що ти була п’яна…
Вона п’яна. Була. Мабуть. Одне добре: не цілу вічність, а лише один день проспала, продрімала, промарила.
Ти на роботу не ходила? А до тітки Тамари чому не зайшла? Як можна, він же тобі був не останньою людиною, а ти така байдужа…
Вона байдужа. І її байдужість безмежна. Тече собі замість крові венами та артеріями.
А завтра ти збираєшся йти на роботу? Чи хочеш, щоб тебе звільнили?
Робота. Олеся закашлюється. Тато біжить на кухню по чай. Мама дивиться заплаканими очима.
Як ти можеш спати, ти ж чула, що сталося… ой, горе яке! Що ж тепер буде, ох, що буде?!
Вона все чула. Десь у проміжках між сном та небуттям приходили батьки. Пам’ятає їх прихід смутно, крізь завісу туману. Отого, що з гір.
Але. Вона. Чула.
Ти не слухай маму, вона ніяк не може оговтатися… Лежи, якщо тобі так легше, все одно нічого не зміниш…