Тато завжди її балував. Дав їй чаю. Погладив по голові.
Але це не допомогло.
З урвища тягнуло холодом. Таким, що зацокотіли зуби об край горнятка.
2
В офіс довелося підніматися на другий поверх металевими крутими сходами, привареними до будівлі, що примикала до прохідної, ззовні. За скляними дверима мало початися нове життя.
Новенького помічника менеджера на гурті зустріли прихильно. Дівчата зацікавлено позирали в його бік, а хлопці зібралися довкола одного зі столів і махали до нього руками, мовляв, іди до нас, що ти там робиш…
Керівник гуртового відділу піднявся йому назустріч і радісно потиснув руку.
Колектив був молодий, і за інших умов це порадувало б Максима. Але не зараз.
Великий просторий офіс вміщав із десяток круглих столів, розділених низькими перегородками на чотири секції. Кожну секцію займав менеджер із компом і стаціонарним телефоном – основною зброєю гуртовика.
З цього почав пояснювати йому ази роботи Антон Васильович Нечипорук – цар і бог гуртового відділу. Так і сказав: «Я тут – цар і бог. Після шефа, звісно».
Це мало би бути жартом, але Максиму було не до сміху, тому усмішка на обличчі куцого і якогось трохи нервового керівника поблякла. Був одягнений у сірий костюм, синю сорочку і якусь чудернацьку краватку з квіточками.
Його стіл стояв півколом у куті біля вікна, що виходило на вікна адмінбудівлі, і з цього місця добре проглядався весь офіс. Але складалося враження, що ніхто на керівника дуже не зважав.
Працівники ходили між столами, зупинялися перекинутися словом, сідали на край столу, пили каву, сміялися… і говорили, говорили, говорили по телефону, втупившись в екрани, клацаючи клавіатурою і мишкою, друкуючи якісь папери, виносячи і заносячи їх. І вся ця атмосфера безперервної роботи і дружнього базікання за кілька годин уже відлунювала йому у вухах.
– Ти будеш помічником по Закарпатській області. Юро, йди сюди!
Його менеджер-керівник був худющим, високим і білобрисим хлопаком, який, здавалося, загнеться від вітру, а проте руку потис не мляво й активне підморгування демонструвало швидкість реакції.
– Невже знає, що таке димедрол?
– Каже, що йому необов’язково все знати, у нього для цього будеш ти!
Вони посміялися, і після ознайомлення з розпорядком дня і правилами поведінки на фірмі Максим перемістився до столу в протилежний кут офісу.
– Звідси його практично не видно, – знову підморгнув Юра, вказуючи на Антона Васильовича. – Місце кльове, область теж кльова – багата і живе не за київським часом, зарплата непогана, а якщо поміж пасьянсом ще кілька дзвінків зробиш – ціни тобі не буде. Одне погано: твої помилки виправлятиму я, а це такий менінгіт: треба вилазити з цього закутка і йти на уклін до всіх тутешніх шефів. Можна і до верховного потрапити, тоді все каюк! Тому менше вкусиш – швидше проїдеш через перевал. І водії тобі спасибі скажуть, ти ще познайомишся з нашими водіями, потрапити їм під гарячу руку – ще гірше, ніж під руку шефа.
І він знову підморгнув.
– Я помітив…
– А ти як тут опинився? Хтось порекомендував?
Максим раптом бовкнув, не подумавши:
– Так, Лешек…
– Хто?
– Олексій Лускувець…
Юра завмер і насупився.
– Та ну? Ти знав нашого Олексія?..
– Ей, Юріку, ти чого ховаєш від нас свого красунчика?!
Двоє дівчат – повненька білявка і худенька чорнявка – обійняли Юру з двох боків, пускаючи бісики в бік новенького.
– Так, народ, увага! Ану відволіклися від замовлень, – Юра вийшов на середину офісу, плескаючи в долоні, – швиденько, народ, бо Настя і Катя вже хочуть заграбастати його собі. Отож у нас новий працівник, звуть його Максим і він цілком і повністю належить Закарпатській області!
– У-у, хто таке сказав?..
– А не зажирно тобі буде аж цілого помічника мати?..
– Половини вистачить, а половину давай сюди, не жмися!.. Хоч на вечір позич, Юріку!..
З Максима пожартували кілька хвилин, він потис руки, довідався, кого як звуть, не запам’ятав, звісно, збігав у відділ кадрів, майже оформився, там потис руки, знайома юристка Анжела завернула його на дооформлення, він повернувся в офіс, почув ще кілька приколів, сів на своє місце, і…
– Ти знаєш, що у нього була тут дівчина?
– Що? – одразу не зрозумів Максим.
Юра більше не підморгував.
– У Олексія тут була дівчина. Щоправда, трохи пришелепкувата: ходить як сновида по фірмі, на приколи не відповідає, забуває здоровкатись, але роботу свою знає. Він, як лев, оберігав її від усіх. Зайвий раз заговорити з нею було небезпечно, якщо поруч Лускувець. Ех, любов – вона така… Сьогодні, кажуть, вона не вийшла на роботу. Не уявляю, як їй…