Отак-от.
Максим відчув, як загупало серце. Ненадовго, на кілька секунд. Це в нього з минулорічного «відпочинку» залишилося. Постнаркотичний ефект. Посилене серцебиття виникало на рівному місці і зникало так само. От як зараз, хоча він анітрохи не хвилювався: чого там хвилюватись – звичайна співбесіда. П’ятий курс, як-не-як. Рано чи пізно доведеться через це проходити.
Вітьок давно сватав його на свою колишню фірму, хоча чому сам звідти звільнився – до пуття не пояснював.
Максим трохи поґуґлив інформацію про «Конвалію». Шістнадцять років на ринку, у четвірці основних гуртових постачальників медикаментів Західного регіону, власник – Олександр Вадимович Кондур, львів’янин, одружений, дві доньки.
Допив пиво, подумуючи про наступну бляшанку, мигцем глянув на годинник на моніторі і… завмер.
23:32.
Химерний час. Ще можна йти на гульки, але вже бажано спати.
Рік тому це поєднання годин і хвилин стало вихідною точкою його неповернення до звичного життя…
Знову загупало серце. Пива більше не хотілося. Хотілося чогось міцнішого, високоградусного…
Вихідні добігали кінця, а він нічого не встигав.
Треба було підготувати на завтра костюм, сорочку, краватку і вступну промову. Раніше йому в цьому допомагала мама. «Знайди собі когось», – радив тепер тато, а він заховався у гаражі і поринув у розкопки по всьому віртуальному материку, наче від того, чи знайде він артефакти бога Аданоса, залежить його майбутнє…
А насправді майбутнє залежало від завтрашньої співбесіди у «Конвалії». І те, що сталося рік тому, там ніякого значення не матиме. Може, хлопці й праві, треба жити далі…
Знайди собі когось…
І може, батько теж правий? Знайти когось, хто буде тобі прасувати сорочки, пов’язувати краватки і не заважатиме пити з хлопцями пиво у гаражі… Щоб усе було, як у людей.
Але нудне сімейне життя не влаштовувало хлопця в принципі. А щоб зробити його цікавим, треба було мати силу, натхнення і бажання щось робити, чого він останнім часом за собою не спостерігав.
Тому Максим узявся вирішувати проблему звичним для себе способом: почав шукати у телефонному списку номери знайомих дівчат, які могли б відгукнутися на його прохання підготуватися до завтрашньої важливої зустрічі. Хтось обов’язково захоче проявити милосердя і виручить його у такий скрутний момент.
На одному з номерів він спіткнувся. Виявляється, він так і не видалив його з контактів.
Завтра у нього починається нове життя, а він зав’яз у минулому, якого вже не зміниш, хоча воно, минуле, змінило все, що могло, у його житті…
Плоский квадратний екран монітора згас.
Максим роззирнувся.
Помаранчева «Шкода-Фабія» самотньо дрімала посеред гаража. Її друг – зелений «Рено-Кенго» – сьогодні ночував не вдома. Як і тато.
І що на це сказала б мама?
Згадавши маму, Максим вирубив комп, узяв ключі і пішов відмикати гараж, сподіваючись, що даішники вже поснули або будуть дивитися не в той бік, куди він поїде.
3
Олександр важко опустився в улюблене крісло.
Він підозрював, що його мало хто любить. Але особливо на це не зважав, бо прийшов на землю не для того, щоб розводити тут з усіма сюсі-пусі.
Його основне призначення у житті – вирватися з загальної біомаси і зробити так, щоб ця біомаса більше ніколи його не поглинула. Можна сказати – він цього досяг. Але якою ціною?
Щастя виявилося таким же примарним, як комунізм для неіснуючої вже імперії. Його син не успадкував жодної риси його характеру.
Хлопець прогулював, проїдав і пропивав усе, що мав, а потім приходив за черговою подачкою. Ні працювати, ні думати, ні планувати своє життя він не збирався, а коли до цього додалися наркотики – все пішло шкереберть.
Невже справді на дітях геніїв природа відпочиває? Бо хто, як не геній, зміг на рівному місці заснувати і розкрутити до всеукраїнських масштабів фармацевтичну гуртово-роздрібну фірму «Конвалія», єдину таку з центром не в Києві, а у Львові?
Фірму його життя…
Але зараз навіть вона його не тішила. І він знав чому.
Залишилася одна вкрай важлива справа, яку він ніяк не може завершити. Щось весь час йому заважає. І поки він не поставить у ній крапку – не бачити йому спокою.
Про любов він уже навіть і не мріяв.
…Крісло під його вагою заскрипіло. Було його особистим кріслом, широким, шкіряним, ніхто інший у це крісло сідати не смів. Широчезний дубовий стіл вміщав у своїх надрах купу важливого мотлоху, зверху стояв монітор з тридцятидюймовою діагоналлю, чорна клавіатура зручно підлаштовувалася під його долоні, зі скрипом витримуючи його натиск і намагаючись час від часу пропускати букви і розділові знаки, щоб зайвий раз його подратувати.