На його дисплеї блимав номер Степана, наче шоста година ранку – це найкращий час для балачок. А мав би вже бути на місці. Найпершим.
Погано працюєте, хлопці, погано. Хіба не знаєте, що погані новини розходяться швидко? А ви маєте бути швидшими за них, бо за що я вам тоді плачу, га?
Голову можна дати на відсіч, що працівники його фірми вже все знають. Як це їм вдавалося, він не розумів. Але на його фірмі всі одразу знали про все. Як у селі. Наче й бабів усюдисущих не водилося, а останній підбиральник наступного дня вже переказував на майданчику для куріння всім охочим, про що йшлося у шефовому кабінеті на нараді за закритим дверима. Навіть кодові замки на дверях кожного поверху, що відкривалися особистими карточками допущених до святая святих, не допомагали.
– Слухаю.
– Олександре Вадимовичу, доброго ранку, – захеканий Степан, що ось-ось стоятиме під його дверима, був банальний до неможливості. Ну де ж тут добрий ранок?!
Головний охоронець фірми Степан Каменюка. Сірий «Ланос», піджак на футболку, маленька дитина і брама на замку. А крізь цю браму проходять працівники фірми на роботу і з роботи. І у кожного може бути мотив. У кожного працівника гуртового, роздрібного відділу продажу, «бюджетників», юристів, програмістів, фонду, кафетерію, редакції, у прибиральників, водіїв, тих же охоронців – і це лише на території фірми, а тих, хто за територією, і не полічиш. Ну і, звісно, склад, де все трапилося.
А якщо доплюсувати тих, кого він, власник фірми, звільнив колись підставно і безпідставно…
Серед отих, звільнених, треба було б пошукати особливо ретельно. Але хто ж це робитиме? Не міліція ж, справді, і не ці його ідіоти!
– Кажи.
– Міліція зараз буде. Кажуть, щоб ми нічого не чіпали там, на складі…
Про вовка промовка…
– Я що, по-твоєму, ідіот?! Якщо це все, що ти хотів мені сказати…
– Ні-ні, це не все, Олександре Вадимовичу… – Всі тут боялися до нестями, коли він починав лютувати, матюкаючи зверху донизу всіх, хто траплявся йому на шляху. Навіть одного разу довелося лопатою, якою сніг відгортали, показати винним кузькіну мать. А його це бавило. Так мало речей його бавило у цьому світі… – Маємо нарешті повну інформацію щодо вашої справи. Окрім однієї особи.
– Якої особи? – голос Олександра впав до мінімальної гучності. Оцього б мали боятися його підлеглі. Тихого голосу.
– Ось про це я б хотів з вами переговорити. Невідомо, чи існувала вона взагалі. Власник пригадав, начебто замовлення робила якась дівчина, назвалася Олександрою. Хоча єдина дівчина, яка там була, за нашими даними…
– Отже, дівчина…
– Виглядає так, що її покривають. Ніде ніякої інформації. Зникла. Розчинилася. Або її не існувало взагалі. Можемо опитати…
– Не треба, я сам.
Олександр вимкнув смартфон. Не любив усіх цих новомодних забавок, навіть комп’ютер йому поставили лише тоді, коли вже навіть кури почали глузувати, що йому треба в крісло вмонтувати одну кнопочку, яка б вмикала все одразу, а потім вимикала, бо з двома він не впорається.
Але це був смартфон його сина. Його загиблого сина.
Олександр підвів голову. Вони ще не знають, з ким зв’язалися.
Твердолобість – одна з основних рис його характеру. Твердолобість і впертість.
Сьогодні зранку на складі в холодильнику – приміщенні три на чотири, де зберігаються препарати, що потребують пониженої температури, – підбиральниця, яка пішла за таким препаратом, щоб спакувати його у коробки, які потім відправлять аптекам, знайшла труп керівника нічної зміни. Повішеним…
Рівно рік тому у цей самий день за незрозумілих обставин загинув його син. І зараз Олександр впевнений, що то не просто збіг.
Він набрав у груди повітря і повільно видихнув. Добре, що зараз його ніхто не бачить. Тому що він готовий розшматувати того, хто це зробив. У буквальному розумінні. Оцими руками.
Сьогодні о восьмій ранку – заупокійна літургія за душу його сина, а він у цей час, швидше за все, буде на допиті у слідчого, і жодна з цих подій його не тішила…
Десь там, у зовнішньому світі, прозвучав сигнал автівки. Ще раз і ще. Це означало, що перед металевою, пофарбованою у цегляний колір брамою, на якій висів знак перекресленого клаксона, зупинилася машина, яка нагло вимагала, щоб її пропустили досередини. Яка мала для цього всі повноваження.
Це означало, що приїхали по його душу.
Олександр Вадимович Кондур, директор фармацевтичної фірми «Конвалія», обернувся до дверей. Дубові, різьблені, з позолоченою ручкою, вони різко розчахнулися під його напором.
З таким же напором він знищував своїх ворогів. Одних купував, інших розоряв, у третіх відбивав охоту навіть думати у свій бік.