— Візьми Паколіто, люба. Дякую.
Він сам узяв у Сари пляшку і випив половину. Потім повернувся до «дядька Боба» та запропонував:
— Хочеш випити?
Термінатор відповів:
— Ні, дякую.
Сальседа знову подивився на Сару.
— Скільки ти тут пробудеш?
— Я приїхала за своїм майном. Ще мені потрібен одяг, їжа й одна з твоїх машин.
— Гей, а ключі від нової вілли тобі не потрібні? — пробуркотів Сальседа, але при цьому посміхнувся.
— Давай, Енріке, — Сара подарувала йому чарівну посмішку. Таку, перед якою він не міг встояти. Ні, їхні стосунки завжди були суто дружніми, заснованими на взаємній повазі й довірі. Хоч Іоланду давно вже не можна було назвати ідеалом жіночої краси, вона була матір’ю його дітей і дуже вправною в ліжку. Та й потім, Сальседа чудово знав, якщо чіплятиметься до Сари, американка просто може відрізати йому дещо і скормити курчатам. Востаннє, у таборі Сальседи, Сара ледве не зробила це з його двоюрідним братом.
Сара повернулася до сина і до Термінатора.
— Займіться зброєю.
— Але, мамо… — запротестував було Джон.
— Марш! — наказала Сара.
— Ходімо, — сказав Джон Термінаторові і попрямував до старого іржавого трактора, що стояв за фургончиком. Сівши за кермо, Джон вправно під’їхав задом до Термінатора, який стояв поблизу, тримаючи кінець важкого ланцюга, що лежав у піску.
— Накинь його на гак! — крикнув Джон і увімкнув трактора.
Коли він озирнувся, то побачив, що Термінатор сам тягне за кінець ланцюга, відкриваючи масивний металевий люк, прихований під шестидюймовим шаром гарячого піску.
— Очманіти! — вигукнув Джон і, зіскочивши з трактора, підійшов до прямокутного отвору в землі.
Термінатор став поруч із ним і зазирнув до ями, що нагадувала розриту могилу.
Джон, а потім Термінатор стрибнули туди. Сонячне світло наповнило підвал, облицьований плитами з лави. Завширшки він був не більше як шість футів, але зате завдовжки — цілих двадцять. Стінами, заставленими найрізноманітнішою зброєю, шурхотіли струмочки піску. Тут були рушниці й пістолети, протитанкові реактивні снаряди й міномети, зенітки, рації. А далекий кінець підвалу виявився під стелю забитий ящиками з набоями, гранатами й ракетами.
Термінатор відчув себе в рідній стихії. Він швидко просканував підвал, вирішуючи, з чого почати. Насамперед узяв гранатомет М-79 часів в’єтнамської війни. Це була незграбна, але досить ефективна зброя. Термінатор оглянув гранатомет, з якого стріляли всього кілька разів.
— Чудово, — мовив кіборг.
— Так, я знав, що тобі тут сподобається, — сумно посміхнувшись, сказав Джон.
З дверей фургончика вигулькнула Сара, яка вже встигла взути чоботи, чорні солдатські штани, футболку й темні окуляри — такі, які носять льотчики. Цей костюм дуже їй пасував. Сара випромінювала енергію. Голод вона втамувала. Поруч з нею дві найближчі для неї людини, єдині на всій планеті, кому вона могла довіряти. Сара подумала, що настав час завдати контрударів — і Небесній Мережі, і сліпій долі.
Звичайно, не можна сказати, що Сара подолала свої жахи. Адже син її дотепер правив за мішень для істоти, з якою Термінатор, як це не дивно, впоратися досі не зміг.
Проте останнім часом Сара нічому не дивувалася. Коли тебе замкнено з божевільні, то в голову лізуть найнеймовірніші думки. Тепер, вирвавшись на волю і здибавши Т-1000, Сара мала намір спробувати: раптом їй удасться зробити неможливе можливим?
Сальседа крутився поблизу. З Іоландою вони пакували харчі та інші потрібні речі. Поглянувши на Сару він поплескав по корпусу великий всюдихід «бронко».
— Це найкраще, що я маю, але, на жаль, згорів двигун. Ти маєш час, щоб його замінити?
— Так. Я хочу дочекатися темряви й перетнути кордон, — Сара тихенько відвела Сальседу вбік, туди, де їх не могла почути Іоланда: Сарі не хотілося її лякати. — Енріке, вам небезпечно тут залишатися. Ви теж їдьте звідси сьогодні ввечері, о’кей?
Енріке примружив очі, ніби образившись, але потім розтяг губи, як блазень, демонструючи свої золоті коронки.
— Авжеж, Саріто. Звичайно. Треба ж: з’явилася, наче грім на голову, і все моє життя собаці під хвіст!
Сара схопила його за плече.
— Мені дуже…
— Нічого, — хитнув головою Енріке. — О’кей. Ти б зробила для мене те ж саме.
Сальседа знову почав пакувати речі. Сара дивилася на нього й розміркувала про людську природу. Люди бувають злими: запекло борсаючись у життєвому океані, вони безжалісно відпихають кожного, хто стане на їхньому шляху. Але трапляються й лагідні вівці, для яких немає власного, приватного життя — такі присвячують себе іншим і легко відмовляються від усіх благ, аби захистити ближнього. Навіть ціною власного життя.