Поглянувши на Сальседу, що кинувся до дитини й закрутив її в повітрі, немов Пако був пташеням, Сара озирнулася й поглянула на Джона, який понуро вантажив на машину зброю й решту речей.
Інші діти гралися за його спиною, щиро сміялися. У їхніх рухах була така нестримна свобода, яка Джонові навіть не снилася.
Сонце світило їй просто в очі. Боляче… Сара машинально провела по очах рукою і, відчувши на долоні вологу, стулила повіки.
Всього на мить.
І це було її помилкою.
… Сара опинилася на тому самому дитячому майданчику. І діти Сальседи знову гралися там з іншими дітлахами — гралися спокійно, вірячи, що батьки при своєму розумі і не спалять живцем себе та їх.
Діти гойдалися на гойдалках, каталися з гірки, реготали. Трава була яскраво-зеленою, а сонце не розпеченим, а теплим і лагідним.
Сара вчепилася в дротяну огорожу. Вона дивилася на юних матерів, що гралися зі своїми дітьми.
Маленькі дівчатка стрибали через скакалку. З’явилася ще одна молода мати — вона несла на руках дворічне маля. Жінка була одягнена у біло-рожеву уніформу офіціантки. Коли вона обернулася, на її вустах грала радісна посмішка.
Це була сама Сара Коннор. Гарна. Щаслива Сара, ще не отруєна думками про похмуре майбутнє. Вона подивилася на свого дивного двійника, що стояв за огорожею.
Сара знала, що це станеться, що десниця долі невблаганна.
Спохмурнівши, вона припала до огорожі й почала кричати, звертаючись до жінки на майданчику, але з її вуст не пролунало жодного звуку. У розпачі Сара торсала огорожу й нечутно волала.
Посмішка злетіла з обличчя Сари-офіціантки, немов осіннє листя з дерева. На мить їхні погляди зустрілися, подолавши прірву безкінечності. Але потім та Сара відвернулася і знову посміхнулася, тому що її маля щось зажебоніло й кинуло у неї жменею піску. Вона щиро засміялася та забула про іншу Сару, яка стояла за огорожею, немов була лише грою світла.
Небесна блакить раптом засвітилася фантастичною білотою. Дитячі тіла спалахували, немов сірникові голівки. Юна Сара горіла, беззвучно волаючи й вигинаючись у петлі часу, у своєму власному, особистому пеклі.
Потім вибухова хвиля закрутилася в лютому вихорі й поглинула матерів, що плазували по землі, та дітей. Сарин лемент змішався з завиванням вітру, ударною хвилею її відкинуло вбік, і вона…
… різко підняла голову й поглянула на обрій, побачивши лише гори, що поросли густим, немов щітка, чагарником. Поволі сутеніло багряне небо. Діти все ще гралися поруч. Сара подивилася на годинник. Минуло менш як п’ятнадцять хвилин. Провела рукою по змокрілому волоссю. Вона вся тремтіла. Було важко дихати. Господи, як важко…
Вона могла втекти з лікарні, але втекти від власного божевілля не можна.
Сарі здавалося, що доля — жива істота, яка нав’язує всім свою волю. Час — лише один із виявів цієї волі. Він — немов артерія, що пронизує тіло Всесвіту. Артерія, якою наче кров, течуть події. І можливо, люди — клітинки в тілі Всесвіту, які не знають його будови, але допомагають йому функціонувати. Ці клітинки — навіть одна-єдина! — опинившись у потрібний час у потрібному місці, можуть викликати в усьому тілі найсерйозніші зміни. Цілком можливо, що це теж вияв космічної волі. Запрограмована поведінка клітин, які самостійно приймають рішення.
Утім, Сара знала, що ніколи не зможе перевірити правильність своєї ідеї. Вона чіплялася за соломинку. Яка різниця: вірити у всемогутнє божество або в сліпі сили, що змушують Всесвіт тупо танцювати під свою дудку? Сара могла усвідомити лише те, що відбувається на цей момент, зрозуміти причину й наслідки власних дій. І, зрозуміло, в будь-якому вчинку приховувалася маса непередбачуваного. Можливо, сни — частинка загальної картини Всесвіту, і вони відвідують нас уночі, немов осяяння.
Доки люди не навчилися дивитися в обох напрямках крізь час, їм доводиться лише сподіватися на те, що зрештою все буде добре. Над людством тяжіє прокляття: наділена свідомістю, людина осмислює межі своїх можливостей.
Люди теж грають із Всесвітом.
У найрізноманітніші способи, щокроку, вони, примушені непідвладними їм силами, роблять, той або інший, часто дріб’язковий вибір і тим самим утілюють свою волю. Це і є їхній вибір. І коли здається, що вчинки деяких людей цілком спрограмовані, усе одно можуть виникнути сюрпризи, що призведуть до несподіваних наслідків.
І ось доля знову запрошує Сару на танець, пропонуючи їй обрати в заплутаному лабіринті потрібний коридор, вразити долю в саме серце, змусити її відступитися.