І замість цього вона напилася.
Звичайно, Сара мала багато романів, траплялися їй і дуже вродливі чоловіки, але заміж вона так і не вийшла.
Сара, щоправда, не засмучувалася. Адже Кайл не помер. І його справу виконано.
Саме завдяки Кайлові, завдяки його самопожертві вдалося розв’язати часову петлю. Кайл перебував у самісінькому її центрі. Він видряпався з-під руїн, зберігши генотип, що допоміг йому вижити і створити сили, здатні змінити історію. Але…
Звідкіля він з’явився? Ким була його мати? Де тепер його родина?
Сара навіть найняла людину, щоб той розшукав іншого Кайла, що, як і всі інші люди, мав народитися й залишитися живим, і не підозрював, що одного разу, в іншому часовому вимірі, вибухнула ядерна війна, і люди запекло борються за виживання.
Кайл не помер, він жив десь у її світі і, мабуть, був одружений з коханою жінкою, мав дітей і якусь мирну професію.
І, звичайно, йому не судилося познайомитися з Сарою.
І покохати її.
Він навіть не зрозумів би, чому вона дивиться на нього очима, повними сліз кохання й подяки.
Адже він уже не був би тим Кайлом Різом, якого вона колись кохала і який повернувся назад у часі, щоб загинути до свого народження.
За неї.
За Джона Коннора.
За людство.
Поміркувавши над цим, Сара викликала приватного детектива й відмовилася від його послуг.
І нікого ніколи більше не кохала так, як Кайла.
З того часу минуло тридцять років. Але похмуре майбутнє, яке так і не настало, все ж таки існувало для Сари. І мало існувати завжди, як відблиски сновидіння, яке поволі розсіюється в ранковому світлі.
Війна з машинами тривала. Вірніше, війна з тими, хто створював шкідливі машини для здійснення людиноненависницьких задумів. Тому що Небесна Мережа була всього лише продовженням ненависті людей до себе подібних.
Деякі люди дотепер мріяли створити свої Небесні Мережі, а інші боролися з ними. На часі усі вони перемогли. І хоча у світі ще спалахували війни, існував голод і процвітали корумповані уряди, люди піднялися на одну сходинку вище еволюційними сходами — щоправда, цього майже ніхто не помітив.
Ніхто, окрім кількох людей, що кинули виклик долі або, як тепер здавалося Сарі, вийшли на єдино правильний життєвий шлях.
Минули роки. Сара перетворилася на тендітну красуню з якимись дивними шрамами і гірко-солодким блиском в очах.
Чоловіки закохувалися в неї, але без взаємності. Вона обожнювала тільки одного…
Зараз, сидячи в тіні дерева, Сара дивилася на цього сорокарічного чоловіка, що грав неподалік з двома маленькими дітьми.
У Джона Коннора були ті ж суворі риси обличчя, що і в іншому часовому вимірі, але на оці не було пов’язки, а на обличчі — шрамів. Він дуже відрізнявся від виснаженої людини з важкою долею, якою йому судилося було стати, якби світ пішов іншим шляхом. Але Джонові очі дивилися, як і раніше проникливо. У них світився розум. Його характер загартувався в горнилі любові, а мудрість кувалася на ковадлі волі.
Сара посміхнулася, дивлячись на Джона з материнською гордістю, і сказала в маленький диктофон:
— Джон веде тепер іншу боротьбу — не таку, як передбачалася долею. Його поле бою — Сенат, а зброя — здоровий глузд і надія.
Сара опустила диктофон, згадавши, як робила для свого сина записи ще до його народження, хтозна-коли, на Мексиканському шосе, пронизуваному вітром наскрізь. І згадала про книгу, яку вона начитала на магнітофон за ті роки, поки Джон підростав. Звичайно, Сара зберегла всі ці записи і зараз навіть дещо до них додавала.
Цей переказ мав зберегтися в її родині й передаватися з покоління в покоління, поки, можливо, він не стане міфом.
Або незаперечним фактом…
Коли людство, нарешті, навчиться подорожувати в часі.
Гарненька чотирирічна дівчинка підбігла до неї і вказала на свій черевик.
— Зав’яжи мені шнурки, бабусю!
Бабуся Сара ласкаво посміхнулася, схилившись над ніжкою дівчинки, яку та поставила на ослінчик. Коли справу було зроблено, дівчинка цмокнула жінку в щоку і побігла гратися з батьком.
Не треба жаліти Сару. Вона пізнала кохання. І тепер мала час обміркувати минуле й побачити майбутнє, доки її син продовжував боротьбу, розпочату нею та Кайлом.
Сара знову взяла диктофон і промовила, звівши очі до неба, до яскравої блакиті, що назавжди очистилася від скверни:
— Термінатор подарував мені надію. Якщо машина змогла осягнути цінність людського життя, то ми теж зможемо!
Сара вимкнула диктофон і, відкинувшись назад, підставила обличчя ласкавому вітерцю.