Огидне шамотіння щурів на мокрому картоні розбуркало Бенджаміна Шанца від стану сильного п’яного забуття. Лист картону був йому і за дах, і за захист від негоди. Шанц продер очі та брудно вилаявся, потім знову скрутився і, похарамаркавши, заснув.
Стан у якому він перебував на цю хвилину, був далеким від просвітлення. Вітер уже давно гуготів над його картонною халупою, а він і далі не помічав ані лиховісного потріскування в повітрі, ані ураганних поривів, що здійняли вгору купи ганчір’я та клапті газет, ані дивного червоного світла в провулку. Шанц отямився лише тоді, коли знесло його картонний дах. Він скрутився, замружив очі й заткнув вуха, щоб не бачити, як криваві язики блискавок лижуть политий дощем мур у пошуках будь-якого металевого предмета. Блискавка, як жива, перестрибувала на іржаві пожежні драбини та шугала ринвами вгору та вниз. Над будинками виблискували вогні святого Ельма. Гудіння перешкод переросло у нестерпне ревіння, яке ледве витримували барабанні перетинки. Шибки розліталися на друзки, а пекельне виття сигнальної сирени довершувало весь цей рейвах.
Бенджамін був не з полохливих, але в таку халепу вскочив уперше. У передранковому небі, осяяному пожежею іскор, за секунду прогримів потужний вибух.
По завершенні хронопортації Кайл Різ, подолавши у зустрічному напрямку часовий континуум, матеріалізувався в потрібній точці простору й часу, проте траєкторія його руху змістилася. Тож тіло Кайла Різа набуло чітких обрисів на відстані двох метрів від землі. Кілька секунд він висів у повітрі, — доки сила гравітації не потягла його до мокрого асфальту. Оголений, здригаючись від холоду, він підібгав коліна й лежав, заплющивши очі. Зсудомлені м’язи заважали випростатися.
Щойно стався вибух, гудіння стихло й тільки шурхіт паперу нагадував про вогняний вихор. Першим відчуттям Різа був огидний запах смаленого волосся. Біль пронизував кожну клітинку його тіла. Його не попередили, що це буде ось так! А може вони й самі не знають? Який пекельний біль!
Кайл неглибоко вдихнув, невеличкими порціями впускаючи в себе перенасичене озоном повітря. Найнеприємніше при хронопортації — відчуття переповненості повітрям. Здавалося, що всі нутрощі роздуло аж до самісінького горла. Нарешті гострота пережитого почала стиратися: спрацювали механізми самозахисту організму.
З чим порівняти те, що він відчув? З падінням до шахти бездонного ліфта. Ноги тобі перетягнуто дротом, яким пропущено струм високої напруги, і в одну мить ти спалахуєш, неначе лампа в тисячу свічок.
Прохолодні струмені дощу змивали болючі спогади, змушуючи пригадати, заради чого він тут. Різ став на коліна, впершись руками в асфальт, і залишався так, розпростертий наче в покірливій молитві, доки земля не припинила ходити ходором. Дрібненькі гострі камінчики шкрябали долоні. Нехай! Принаймні все це земне, справжнє.
Різ поглянув і побачив… очі, які вражено витріщилися на нього з купи мотлоху. Якби не ці блискучі очі, немитий та нечесаний Шанц у своєму лахмітті цілком скидався б на кучугуру сміття.
Різ зрозумів, що цей упосліджений пияк не становить небезпеки. На нього можна не звертати уваги. «Ворушися, Найде, — подумки квапив він себе. — Підводься, солдате! Годі валятися!»
Щоб випростатися на повний зріст, йому довелося напружитися. Ноги ще не слухалися, коли він хитаючись відійшов з відкритого місця в рятівну тінь. Кайл уважно озирався. Будинки, будинки. Бетон, цегла. Шибки цілі. Вулиці освітлено. У кінці провулку мерехтіння жовтавих і червоних вогників. Невже це автомобілі? Довоєнна Америка! Краса!
Кайл зосереджено потер садно на плечі. Шкіру здерто. Цим місцем він проїхав по асфальту. Матеріалізація розпочалася зависоко. Часу в техніків було обмаль і вони не встигли ґрунтовно вивчити прилади темпорального переміщування. Могло статися й гірше. Скажімо, матеріалізуєшся й бачиш, що ти по коліна вгруз в асфальт.
Тіло вкривали залишки білого порошку, що застосовувався для поліпшення провідності. Кайл розпочав витирати розводи мокрою долонею.
Його справа — солдатська. Питань він не ставив.
Сказали — знімай одяг. Добре.
Сказали — підеш сам. Як треба, то треба.
Не дозволили брати із собою зброю. Ото вигадали! А дзуськи! І тут довелося підкоритися. Метал, кажуть, не підлягає хронопортації. Дідько з ним! Він звичайний вояк, технікам видніше. Шкода, що в нього немає зброї. Пальці мимоволі стиснулися, неначе він тримав у руках свій плазмовий випромінювач «вестингауз М-25».
Різ підвів очі. Небо над багатоповерхівками чисте. Про летючих Мисливців-Убивць ще ніхто й не чував. Звідки їм тут узятися? Але Кайл і надалі насторожено вивчав небо — звичка, яка не раз рятувала йому життя. Невже в них немає хоча б літальних апаратів типу «7»? Гелікоптерів? Мабуть, є. Утім, хтозна. Історія для солдата— суцільний морок. Хіба можна запам’ятати, хто що винайшов? Довоєнний період здавався Різові розсипаною головоломкою. Усе своє нетривале життя він прожив серед уламків того, що було колись цілим.