Проте, чому зроблено Москві так багато концесій? Чому по війні Москві віддано всіх полонених і політичне переслідуваних? Чому ніхто не боронив політичних в’язнів? Багато цих питань — чому? Дуже коротко і вдало відповідає всім добре відомий політичний діяч чотирьох декад, колишній президент США Річард Ніксон, у статті Сергія Шмемена в “Ню Йорк Таймс”, з 19 лютого 1993 року, де в одному реченні дає на все повну відповідь: “Я є проти комунізму, але я є за Росією”. Якщо мали б відвагу, то так само могли б сказати багато його попередників. Як бачимо, в останніх часах в Росії міняються тільки тактичні засоби в осягненні її цілей, з чого, мабуть, передчасно радіє світ, бо імперські ідеї Росії залишились ті самі.
Висновки
Народи світу раділи, що прийшов кінець війни, що добро взяло верх над злом. Великодержавні мужі ділили чужі землі та визначали нові кордони. Найбільше раділа зі своєї перемоги Москва, бо, завдяки недалекоглядности її союзників, вона одержала всі українські землі, про що мріяла віками. Діставши таке заохочення, вона взяла ще більше: експлуатувала народ України, і передусім — судила й карала нескорених українських самостійників, які все ще стояли зі зброєю в руках. Побоючись замирення Сталіна з Гітлером, альянти робили більші концесії Сталінові, як він того сподівався. Таких угод не сподівалась ціла Европа, а найбільше союзна Польща та поневолені Москвою народи.
Липневі Ялтинські переговори 1945 року можна вважати найбільшим історичним фаталізмом демократичних дипломатів. У висліді, людство ще 45 років платило за цю помилку великою ціною.
За щільною “залізною куртиною” комуністичний режим жорстоко розправлявся із своїми політичними опонентами. На пострах усім майбутнім вільнодумцям, на Красній площі прилюдно повішено противників комуністичного ладу — “зрадників родіни”: — ген. Власова з його штабом, обох козацьких генералів — Шкура і Краснова та багато інших. Ешелони поїздів, що везли колишніх полонених Червоної армії, вояків УНА та силою приневолених робітників з Німеччини, часто не зупиняючись в Україні, переїжджали до заздалегіть призначених їм місць “відбуття покути”.
На Україні, крім спец. відділів НКВД, участь в боях проти ОУН і УПА брали реґулярні частини армії. Застрашені терором люди воліли прийняти смерть в бою з окупантами, ніж на засланні, в концтаборах. Існуючий незалежницький рух ОУН Бандери непокоїв Сталіна, з цього завербовано тисячі донощиків, щоб ніхто не міг уникнути приписаної кари. Родини підпільників, поліцистів, дивізійників чи інших вояків, що були за кордоном або згинули у війні, вважалися ненадійним елементом і через довгі роки їх переслідувано. Американсько-англійська розвідка мала своїх людей в українському запіллю, вони постійно передавали закодовану інформацію про події, але жодної допомоги не було.
Користуючися відсутністю західних впливів у Східній Европі, Москва, у тих країнах де стояла Червона армія, підступно встановлювала свою диктаторську владу. А рівночасно пропаґандивна машина комуністичної ідеології скоро все густішою червоною фарбою заливала карту світу. Берлінський мур, корейська війна та встановлення комуністичного режиму на Кубі стали загрозою американським інтересам та очевидною небезпекою для Західної Европи. Холодна війна переформувалась на збройний конфлікт в Кореї, згодом — у В’єтнамі, ріст комуністичних сил в Китаї та Азії ще збільшив загрозу демократичному світові.
Під тиском совєтсько-польсько-чеського тріюмвірату, знесилений український збройний спротив заламався. Останніх оборонців волі, які не подалися за кордон, жорстоко карала рука окупанта, а протестних голосів із світу таки не було. Здавалося, що ворожим режимом здесяткований український народ, під тиском русифікації і денаціоналізації, більше ніколи не підніметься з руїн. Однак сталося саме те, чого більшість не могла передбачити. Розгалужене коріння комуністичних доктрин не втримало велетенського, внутрішньо зогнилого тіла імперії. На імперскій плязмі, оживлені духом волі, поневолені народи створили свої держави, включно з Україною.