Інеса (11.01.1977), закінчивши юридичний факультет філії Мінського університету, працює адвокатом у Запорізькій обласній адміністрації. Олена (21.07.78) закінчила Запорізький технічний університет. Професія — програміст. Має дочку Таню (2004).
Старший син Галини Омелянівни Юрій 1975 року закінчив Запорізький машинобудівний інститут. Працював на Горьківському автомобільному заводі, а потім — на Запорізькому автомобільному заводі. Дружина Наталка (18.07.1953) народила йому сина Михайла (15.07.1990).
Молодший син Галини Омелянівни Сергій закінчив українську школу. Розмовляв українською — як і заведено було в родині його батьків та й інших нащадків Омеляна Проходи. Та, закінчивши школу, переїхав до Запоріжжя навчатися в машинобудівному інституті, а тут майже всі розмовляли російською. Щоб не виділятися і не наражатися на образи, перейшов на російську. Так і створив з Нілою (15.11.1964) російськомовну родину (хоч діти вважають себе українцями та знають українську). Старший син Олексій (5.04.1989) навчається на 3-му курсі авіаційного коледжу — тут викладають державною мовою, а спілкуються російською. Молодший син Дмитро (27.09.1994) — учень 6-го класу.
«У родині Юрія спілкуються російською, — писав Сергій Тарасов. — Коли ми зустрічаємось з його родиною, то з Юрієм не ламаємось і розмовляємо українською («оріхівською»), а жінки — російською. У родині Володимира Проходи, яка живе в Оріхові, всі спілкуються українською. Моя мама і тітка Марія теж говорили українською. До того ж ніколи не переходили на іншу, навіть якщо співрозмовник говорив російською.
Мама завжди говорила: «Чого я повинна ламатись?»
Тітка Олександра теж розмовляла українською, а тітка Надія частіше послуговувалась російською. Вона служила в армії, а потім жила в Запоріжжі. З родичами частіше спілкувалась українською» [70Ж].
«Раніше мова для мене великого значення не мала, — писав Сергій Тарасов, — але тепер я розумію, що російська мова — це спосіб експансії Росії в Україну. Поки у нас не буде єдиної мови, ми для Росії — смачний шматочок. А багато українців цього не розуміють. Все ж у російськомовних регіонах завдяки телебаченню люди звикають до української мови» [70 Є].
На жаль, Омелян Прохода не дав нащадків по чоловічій лінії.
Інший брат Василя Федір поліг у боях під Краковом 1915 року, а через 25 літ під час російсько-фінської війни загинув його син Михайло.
Доля Василевої сестри Пріськи і брата Грицька невідома.
Епілог
Дослідники періоду УНР Володимир Сідак і Тетяна Вронська у книзі «Спецслужба держави без території» називають Василя Проходу «надзвичайно яскравою постаттю», пишуть, що «ця людина відрізнялась неабиякою мужністю і витримкою, що і дозволило вижити в таборах Гулагу». Далі автори висловлюють думку про можливу його причетність до спецслужб Державного центру УНР в екзилі. Дослідники зазначають, що в листуванні Василя Проходи з генералами Володимиром Сальським та Всеволодом Змієнком «міститься чимало прозорих натяків на його причетність до окремих ланок діяльності спецслужби» [121А, с. 155, 156].
Шановні історики наводять і «незаперечне», на їхню думку, свідчення — документ 2-го відділу Генерального штабу Військового міністерства Польщі і Варшавської політичної поліції про матеріальні видатки «особистої субсидії п-полковнику Проході (Пацовськи)» [25А, арк. 185]. Мова йде про те, що Василь Прохода буцімто впродовж 1935 року щомісяця отримував від 2-го відділу генштабу Польщі 100 злотих та ще й 150 злотих на Товариство колишніх українських старшин у Чехії.
«Наша думка щодо причетності В. Проходи до спецслужби ДЦ може видатися дещо настирливою, — резонно зазначають автори. — Адже сам Прохода ніколи так і не визнав цього… Він послідовно і вперто твердив на допитах, що нічого і нікого не знає, «не причетний», «не був», «не брав участі», коли йшлося про період перебування його в еміграції. Навіть запити і перевірки НКВС не встановили нічого» [121А, с. 156].
Тобто дослідники визнають, що не знайдено жодного доказу, що підполковник Прохода мав стосунок до української, а значить, і польської розвідок. І все ж вони наважуються стверджувати, що Василь Прохода «сприяв роботі екзильної спецслужби» [121А, с. 156].
Працюючи 2002 року в Державному архіві СБУ з кримінальною справою Василя Проходи, я звернув увагу на запит старшого слідчого управління КҐБ при Раді міністрів УССР до Центрального державно-особистого архіву СССР. «Українські» каґебісти запитували російських, чи ті не мають даних про приналежність Проходи до іноземних розвідок. «Тов. Мазіну» відповів «тов. Цибін»: ні, «не располагаем» [25, арк. 181].
Все ж каґебісти дещо знайшли: отой документ польською мовою з архіву 2-го відділу польського генштабу і Варшавської політичної поліції. Ось він у перекладі російською: «Предварительная и месячная бюджетная смета из фонда «Н» со счета Министерства иностранных дел и Главного штаба на 2-й квартал 1938–1939 бюджетного года. Раздел 214 этой сметы озаглавлен «Украинские власти и организация сотрудничества с Польшей». В параграфе 11 этого раздела значится.
Параграф 11. Штаб Армии УНР.
п. I — Министр Военных дел.
Вогилач, руководитель референтуры «Б-у».
Получает и расписывается ген. Сальський…
Поз. а) Министр воен. дел ген. Сальский
Личная субсидия… 500.
б) фонд распор. М-ва воен. дел 180.
п. V — Организ. воен. в Чехословакии.
Выплачив. руков. рефер. «Б-у».
Получает и расписывается ген. Сальский…
Поз. а) Субсидия на организ… 150.
— пполк. Прохода (Пацовский).
— Рук. орг. личн. субсидия… 100…
— Следователь I отдела Следуправления КГБ при СМ СССР капитан Хомяков (підпис). 28 декабря 1956 года [25, арк. 185–186].
Про що цей документ?
Про те, що військовий міністр уряду УНР в екзилі Сальський був на службі у польського генштабу, отримував у поляків заробітну плату, а відтак виконував їхні доручення. Для реалізацій завдань польського генштабу брав гроші, намагаючись залучити до співпраці й інших українських старшин, зокрема кубанця Проходу.
Але те, що Сальський отримував злоті нібито для голови Товариства українських старшин у ЧСР, зовсім не означає, що той ці гроші брав. Ба більше, ми знаємо, що Прохода відмовлявся отримувати кошти від еміграційних українських інституцій, бо розумів, що «на чиєму возі їдеш, того пісню співай!» А він хотів діяти згідно зі своїми принципами. Попри скруту, Василь Прохода грошей від Сальського і Лівицького (а фактично від поляків) не брав, тому й відмовлявся виконувати завдання генерала Сальського, зокрема і щодо шпигунської діяльності на користь Польщі.
Зрозуміло, що в 1930 — 1940-х роках і такого документа для чекістів було б цілком достатньо, щоб звинуватити Василя Проходу у співпраці з іноземними розвідками. А це тяжке звинувачення. Агентів іноземних розвідок, що працювали проти СССР, чекали «розстрільні» статті. Але після смерті Сталіна і Берії, в час «відлиги», каґебісти вже не могли використати «таке свідчення» через відсутність підпису Проходи в отримуванні грошей.
Детально довелося зупинитися на цьому, щоб спростувати необґрунтовані твердження шанованих мною істориків Володимира Сідака і Тетяни Вронської у причетності підполковника Проходи до розвідки Державного центру УНР, цілком залежної під Польщі, ворожої тоді до України держави.
У кримінальній справі Василя Проходи знайшов я й документ, який переконливо свідчить, що московській репресивній системі не вдалося зламати українського старшину і «перевиховати» його на зрадника України. Мова про «Постановление о прекращении надзорного производства по жалобе» від 8 червня 1959 року.
«В своих неоднократных жалобах, — писали каґебісти, — и в частности в своей последней жалобе от 11 апреля 1959 г., адресованной на имя т. Хрущева Н. С., Прохода не отрицает своей службы в петлюровской армии. Однако он это не считает преступлением, а наоборот, выставляет себя и украинских националистов как революционеров, которые боролись якобы против самодержавия и Троцкого. Более того, в своих жалобах Прохода клевещет на наших историков, пишущих о разгроме национальной контрреволюции на Украине в 1917–1922 гг., заявляя, что он не позволит себе «унизить свое человеческое достоинство самооплевыванием, как это делают современные украинские историки». В своих жалобах по этому поводу он также заявляет: «Я никогда никакой контрреволюцией не занимался, зато был и есть революционер против человеческой глупости» [25, арк. 195].