Попри непідробну українськість Пузицького, частина старшин поставилася до нього упереджено — як до «старорежимника». Напевно, через те, що не поділяв їхніх лівих поглядів. Що ж, класовий підхід в оцінці людей тоді застеляв очі багатьом…
Полковник Пузицький виявився людиною невичерпної енергії. А оскільки в карти не грав, горілки не пив, з жінками не возився, то «всю свою бурхливу енергію й у вільний час присвячував справам полку». Постійними організаційними новаціями замучив усіх. Одних підтягував, других повчав, «словом, нікому не було від нього спокою». Проході доручив культурно-освітній відділ [96, с. 257].
«Пузицький вважав себе аполітичним, бо, на його думку, крім військових статутів та безумовного послуху своєму начальству, жодні політичні питання вояка не повинні цікавити. Демократизм у війську, або, як він говорив, «керенщину», з різними комітетами, вважав недопустимим. Раз дали присягу вірно служити гетьманові, треба служити, а не критикувати існуючий порядок» [96, с. 257].
Сірожупанникам було не до шмиги сліпе підпорядкування. Вони до війська зголосилися добровільно, з мотивацій ідейних, тож хотіли виконувати накази, суголосні своїм переконанням, і служити «не лише гетьманові», а й «боротись за загальне добро всіх громадян». Так вважав Василь Прохода [96, с. 257].
На ґрунті цих розходжень і виникли перші конфлікти між командиром і старшинами. Глухе незадоволення викликали і накази штабу дивізії, скеровані на викорінення в армії демократизму, лівих політичних течій та «українського шовінізму». Козаки й старшини 1-го Сірого полку «звикли до добровільної й непримусової карності» [96, с. 257].
Обурила багатьох і заборона передплачувати ліві українські газети.
Поштовхом до зростання революційних настроїв у полку стало проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та бої з поляками, які розпочались 1 листопада 1918 року. Молодші старшини заговорили про нелегальний перехід до Галицької армії. А тут ще наспіли вістки про революцію в Німеччині і як її відлуння — творення солдатських рад у німецьких частинах, розташованих в Україні.
Готувалися до повстання і в Сірій дивізії. Відповідальним за перебрання влади у 1-му полку був курінний Анатоль Костик. Під виглядом свого дня народження він організував нараду декількох старшин, на якій повідомив, що згідно з директивою на Чернігівщині буде створено повстанську армію, до якої повинна увійти й Сіра дивізія. А в районі Білої Церкви творитиметься ще одна повстанська армія на чолі з Симоном Петлюрою.
Ось спогад про ту нараду її учасника Йосипа Мандзенка: «Виникло питання: що робити з командирами полків, яких надіслала гетьманська влада? Коли не з нами, то арештувати, — була відповідь. Того ж таки вечора було вирішено, що у випадку повстання полковника Пузицького арештовується. Виконати арешт довірено курінному Костикові, поручникові Стахівському, хорунжому Задорожному і мені. Полк мав обняти курінний Пономаренко. Насувалось ще питання, що робити з німцями, які тоді окупували Україну і були ще досить сильні, незважаючи на те що в Німеччині вибухла революція» [124, с. 38].
О 4-й годині ранку 18 листопада Василя Проходу розбудив вартовий старшина полку. Він приніс телефонограму зі штабу дивізії такого змісту: «Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку. З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп. Вагони для вантаження будуть послані на станцію Алтинівка. Начальник дивізії отаман Палій».
Про Бориса Палія Василь чув — той колись служив у дивізії курінним, але ж він ніколи не був командиром дивізії. Цю посаду обіймав генерал-хорунжий Васильєв-Чечель. Що ж сталося?!
Треба було сповістити Компуза — саме так прозвали у полку нового командира. Пузицький одразу схопився на ноги — ніби був на передовій.
— Що?! Як?! Що трапилося?!
— Приніс вам, пане полковнику, телефонограму зі штабу дивізії.
— Яку телефонограму?! Негайна?!
— Так.
— Читайте!
— «Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку, — почав Василь. — З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп… Начальник дивізії отаман Палій».
Пузицький протер очі, подивився на осавула, щоб пересвідчитись, чи той не п'яний.
— Нічого не розумію. Давайте ще раз!
Та й на цей раз нічого не второпав. Тоді полковник узяв телеграму і зачав сам читати.
— Що за чортова мати?! Нічого не розумію. Який такий отаман Палій?! Звідки він взявся?!
— Це старий капітан російської армії. Раніше служив у нашій дивізії. Його звільнили, як дивізія прибула до України, — ніби за «шовінізм» і демократичні погляди…
— А де ж подівся командир дивізії Васильєв-Чечель і начальник штабу Піонтковський?
— Не знаю…
— Ось що! Тут може бути якась провокація. Треба послати до Конотопа надійного старшину з рапортом начальникові дивізії від мене. Маєте шифр із собою? Пишіть шифрований рапорт начальникові дивізії без зазначення прізвища. Пишіть: тільки що одержав телефонограму такого змісту. Якщо ви дали такий наказ, прошу підтвердити його і доручити сотникові Гейкові…
Через годину сотник Гейко з двома підстаршинами на позичених у гармашів конях вирушив до Конотопа.
Пузицький уже не лягав.
Як гадаєте, Василю Хомичу, що це є?
— Мені здається, що це повстання проти нашого гетьмана за російський напрямок.
— Якщо повстання є під гаслом самостійності України, я перший приєднаюсь до нього. Лише поки про це нікому не говоріть…
Настав ранок, і Пузицький «як неспокійний дух» пішов по сотнях полку перевірити, чи все в порядку. Про зміст телефонограми вже знали всі [96, с. 259, 260].
О 10-й годині ранку до штабу під'їхав на коні поручник Анатолій Костик. Вигляд у нього був таємничий.
— Маю наказ нового начальника дивізії арештувати Пузицького, — довірився він Проході. — В штабі дивізії стався переворот. Я призначений командиром нашого полку.
— Щодо Пузицького, то ти трохи легше… Наказ Палія нікому не показуй, а то Пузицький сам тебе арештує за те, що неправдиво інформував нового начальника дивізії.
— Та ти що?! Компуз же явний чорносотенець!
— Ти дуже помиляєшся. Ходімо до нього. Маєш доповісти йому.
І Костик зважився.
Вислухавши рапорт, Компуз поставив декілька питань. Тоді наказав скликати старшин.
Почав без передмови. Розповів про повстання проти гетьмана, причиною якого, мовляв, стало підписання гетьманом грамоти про федерацію з Росією. Сказав, що новим начальником штабу є сотник Морозевич, а командиром дивізії — отаман Палій, який наказав прибути до Конотопа для боротьби з гетьманськими відділами.
— Кожний із нас тепер вільний виявити свою позицію до цих подій, — мовив Пузицький. — Кожний має вирішити, чи стати до боротьби за самостійність нашої України під проводом нового командування, чи оголосити себе нейтральним і відійти. Для мене особисто жодних нейтралітетів не існує. Я людина глибоко військова. Для мене існує лише наказ. Поставте наді мною оцю свічку, — він показав на свічку, що стояла на столі, — і коли вона матиме право віддавати накази, я виконуватиму їх. Я стаю під прапор УНР. Раджу вам наслідувати мій приклад…
Оплески були відповіддю командиру.
— Прошу дати мені врочисту обітницю добровільно виконувати всі мої накази так, як я буду виконувати накази командування УНР.
Один за одним підходили до полковника Пузицького старшини, казали «Обіцяю!» і стискали йому руку.
— А тепер, панове командири сотень, зберіть своїх підлеглих, роз'ясніть важливість подій і нехай вони також дадуть вам обітницю стати до бою за незалежну УНР. Хто такого бажання не виявить, може негайно відійти додому. Нейтральних у полку не повинно бути…
Є й дещо інша розповідь про ту ж подію. Згадував Йосип Мандзенко: «Одного листопадового пізнього вечора стало відомо, що вибухнуло повстання проти Гетьмана. Командир 3-го полку в Конотопі арештований. Гетьманська міліція обеззброєна. Штаб дивізії і штаб 3-го полку підняли повстання в Конотопі, на чолі дивізії став командир куреня 3-го полку — сотник Палій.