Лише за годину комендант доповів Пузицькому, що наказ виконано. Тоді командир групи вийшов з вагона. Пролунала команда: «Струнко!» Це подіяло на розбурхану стихію. Заводіяки бешкету прикусили язики.
Пузицький почав допит.
Виявилося, що провокатори з Чорного та Наливайківського куренів ширили чутки, що на інших фронтах українське військо «прийшло до взаємної згоди з большевиками і що вже давно припинено війну». Прихильники мирних переговорів з червоними вимагали випустити затриманих більшовицьких делегатів, які, чекаючи на отамана Оскілка, перебували в Коростені [113, с. 89].
Ще перед тим як вийти з вагона, Пузицький з'ясував зі штабом фронту, як чинити з бунтівниками. Тому одразу наказав наливайківцям, «народовизволенцям» і Чорному куреню смерті вантажитися в ешелон та вирушати в Рівне «на відпочинок». Коли ж ті сіли, вагони замкнули і під ескортом відправили до Новограда-Волинського. Пузицький телефоном попрохав звягельського повітового комісара полковника Падалку роззброїти заколотників, заарештувати командирів частин і підбурювачів, що той і зробив.
«Через це його боялися»
«Зрада Наливайківського куреня на чолі з його командиром Сумчуком і дезерція з позиції вслід за Наливайківцями значної кількости вояцтва з 55-го та Франківського полків була в той час явищем нормальним серед тих «військових частин», які були створені в порядкові отаманських формувань… — писав Антін Пузицький, — здебільшого отамани їх були людьми з темним і підозрілим минулим, на війну дивилися з погляду власної наживи… Для них не існувало ані людських, ані божих законів, — відповідальності не визнавали. Дух їхнього війська був такий: битися з ворогами — значить ризикувати власним життям, а це не було в їхніх інтересах. Відсутність відповідальності давала їм змогу ігнорувати все те, що для них було невигідним. Меншість свідомого чесного вояцтва не мала можливості впливати з кращого боку на… ганебну більшість, бо до цієї більшости належали отамани. Командуючий Північної групи, «народній герой» отаман Оскілко, народній вчитель, краще воював у запіллю, ніж на фронті, катував при допомозі відомого садиста Папули мирне громадянство й при перших ворожих стрілах утікав, чим давав приклад таким же отаманам, як і сам. Відсутність законності, нехтування статутів… а найголовніше, брак почуття карності розв'язувало руки отаманам і їхньому військові. Населення стогнало від їхнього терору, чекаючи твердої влади, з якого б боку вона не прийшла. Все це і є одною з найбільших причин нашої поразки.
Отамани міцно трималися на своїх посадах і вели «уперту боротьбу»… в запіллю з «ворогами». Раз кадровий старшина — значить ворог, не володіє українською мовою — також ворог. Вороги — всі жиди, бо мають гроші, а тому їх треба грабувати й нищити. Селянство, яке обороняло своє майно від «отаманської реквізиції», — є запеклий ворог. Але всі ці «вороги» були без зброї й отаманам було легко з ними «воювати». Большевики добре знали, що діється в нас, що являє з себе (наше) військо і його «вожді», а тому їм легко було воювати й мати успіх. Командир групи прийшовся не до душі отаманам, бо мав сильну волю й тверду підпору в своїх бездоганних Сірих; через це його боялися; боялися також і начальника штабу групи сотника Проходу, який приводив їх до пуття» [113, с. 89, 90].
Пузицький був рішучим противником «отаманії», особливо в «регулярному» війську. Винним в «отаманії» було, звичайно, вище командування, яке давало право на формування відділів таким діячам, як Гуцул і Сумчук.
Чисельність групи суттєво зменшилася. Оскільки Ігнатпільський фронт був досить широким, а станція Ігнатпіль не мала стратегічного значення, Пузицький вирішив відійти і зайняти позицію на північ від Коростеня-Подільського біля села Васьковичі по річці Уж, де ще під час Світової війни було вирито глибокі шанці. 19–20 січня сірожупанники їх впорядкували.
1 лютого отаман Оскілко телеграфом повідомив полковника Пузицького, що в його розпорядження надсилається Окремий полк імені Володимира Винниченка під командуванням отамана Гришка. Слово «окремий» одразу насторожило Пузицького. Та й Оскілко попередив, що з Гришком «треба бути рішучим і одночасно обережним, бо може самочинно залишити позицію і зникнути з цілим полком» [113, с. 91].
Чорна рада
2 лютого 1919 року стало критичним днем у долі змученої боями і морозами Коростенської групи.
Вранці наші частини почали організовано відходити на нову лінію оборони. В Ігнатполі командир залишив тільки кінну чоту Окремої запорозької сотні й сотню сірожупанників, які вели розвідку і наглядали за ворогом.
Але козаки 55-го Народного визволення полку не хотіли обсаджувати нові позиції вздовж річки Уж, а зачали вимагати негайного відпочинку в запіллі, бо вони, мовляв, не гірші за наливайківців, яких за переговори з більшовиками було відправлено в Рівне. Штаб ультимативно наказав тримати свій відтинок фронту. Прохода нагадав й про військово-польовий суд. Тоді ворохобники самочинно покинули позицію.
Довідавшись про це, полковник Пузицький поспішив на передову підбадьорити змучених козаків чотирьох сотень 1-го та 4-го полків сірожупанників, на яких грізною хмарою насувалися червоні (близько трьох-чотирьох тисяч). А Василь Прохода залишився в Коростені-Подільському координувати діяльність групи.
Була третя година по обіді. Василь якось не помітив, що з телеграфу, де містився штаб групи, зникли всі телеграфістки. Дівчата «були гарненькі, як квіточки, й патріотки-українки», до того ж виявили себе кваліфікованими працівниками — «три чверті праці в штабі робили вони не гірше за військових канцеляристів і телеграфістів, яких до того ж ще й не було». Василь Прохода називав їх «співробітницями-древлянками» [94, арк. 956].
І ось залишилися тільки старший телеграфіст і начальник штабу. «У завше галасливому телеграфі настала мертва тиша». Час од часу, щоправда, нервово вистукував то один, то другий апарат, але після невдалих спроб викликати відповідь замовкав [94, арк. 956 зв.].
Було тихо і на станції. Раптом «із галасом пролетіла зграя ворон… І знову — напружено-нервова тиша. Щось готується… Завше спокійному сотникові Проході стало трохи моторошно» [94, арк. 956 зв.]. І ось почулися вигуки. Це мітингував 55-й Народного визволення полк. Чорна рада почалася… Заколотники виставили проти штабу групи кулемет, а до дверей — варту. Потім роззброїли козаків, які стерегли більшовицьких делегатів.
— Товарищ начальник штаба! — звернувся до Проходи латиш, якого привели бунтівники. — Эти товарищи думают, что мы арестованы, и пришли освободить нас. Это какое-то недоразумение. Что нам делать?
— Можете робити що хочете. Ви тепер цілком вільні. Але раджу ще раз: повертайтеся до своїх. Я вважаю вас порядними і чесними людьми, тож не раджу їхати до Рівного: там нічого доброго вас не чекає. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без усякої затримки пропустили…
— Нас товарищи приглашают на митинг. Мы все-таки посоветуемся… Разрешите нам пойти к ним?
— Будь ласка…
Минуло півгодини. Знову різко задеренчав телефон. Це командувач Коростенської групи наказував перевести штаб й ешелон із постачанням сірожупанників на станцію Коростень-Центральний.
— Вже пізно, — відповів на це Прохода.
— Як?! Що ви кажете! — закричав у телефонну трубку Пузицький, почувши доповідь начальника штабу про ситуацію на станції. — Я їду із відділом сірих до вас!
Тим часом мітинг грізно гомонів. «Старший телеграфіст захопився знищенням телеграфних стрічок із записами оперативних оповіщень і розпоряджень, — згадував кубанець. — Вони горять червонуватим полум'ям. Сотник Прохода машинально складає докупи всі папери штабу… Слід ці папери спалити…
Влада на станції Коростень-Подільський перейшла до Чорної ради…
Коли більшовицькі делегати не дурні, а хоч би і дурні, але хочуть жити, то мусять використати ситуацію й оголосити в Коростені совєтську владу. Вони ж мають знати, що з порожніми руками назад їм повертатись не можна — там їх по голівці не погладять. Нічого доброго не обіцяє й подорож у штаб Оскілка. Більшовики можуть врятувати своє життя тільки ціною життя Проходи й інших, що не встигнуть утекти. Заколотники готові їх слухати. Два-три палких слова — й він за п'ять хвилин висітиме на телеграфному стовпі. «Але чого це вони так довго вагаються?.. Що вони зроблять?.. Ага, йдуть!» [94, арк. 956 зв., 957].