У «товаріщєй» аж очі загорілися. Але покинути кулемет вони не наважувалися. Від них Фещенко взнав, що на станцію наскочив тільки авангард повстанців, головне ж сили мають ось-ось надійти, а цим двом наказано виставити кулемет у бік Рівного, звідки могли підійти петлюрівці.
— Так што же ви, таваріщі, нє знаєтє, что двух чєлавєк возлє пулємьота мало? — гнув своє Фещенко. — Нужно пазвать єщьо! Ідітє за німі, а я пастєрєґу…
«Таваріщі» охоче побігли до ешелонів, а підхорунжий розвернув кулемет на пероні люфою у бік головних сил, що вже жваво підбігали. Коли розбишаки наблизилися на відстань 200–300 кроків, Фещенко відкрив убивчий вогонь по натовпу, де було близько чотирьох сотень ласих до чужого майна. Першою же чергою кулемет скосив близько 30–40 бунтівників. Це так вплинуло на червоних, що вони чкурнули в різні боки. Дехто почав стріляти по ешелонах, думаючи, що там ще знаходяться сірожупанники. Це налякало грабіжників. Покинувши полонених і майно, вони дали драла.
Скориставшись панікою, Фещенко з козаків, що підбігли, організував охорону станції і протримався до прибуття підмоги із Шепетівки і Рівного. Отак земляк Проходи врятував постачання Сірої дивізії.
Безладдя в Луцьку
20 березня Сіра дивізія перейшла в підпорядкування штабу Північної групи військ УНР і перебазувалась у Луцьк для відпочинку і поповнення.
Місця у Луцьку виявилося вдосталь. Біля вокзалу збереглися касарні царської армії. В них розташувалися штаби полків та господарські частини, а штаб дивізії вибрав собі найкращий будинок у місті. Муштрові відділи були вислані на правий берег річки Стохід у села Киселін, Переспа, Навоз і в м. Колки на р. Стир. Та на передову позицію йшли тільки ті, «кого вабили бойові пригоди», а решта відпочивала. «Більшість старшин захопилась забавами та розвагами у місті, ніби в мирний час, та, маючи значний запас спирту, не розминалась з чаркою більше, ніж то дозволялось», — із сумом згадував Василь Прохода [96, с. 323].
Поганий приклад подавав начальник штабу Сірої дивізії сотник генштабу Морозевич, який забавами в запіллі цікавився більше, ніж подіями на фронті.
В одній веселій компанії верховодив поручник Пономаренко. Він зовсім не цікавився діяльністю свого куреня. На позиції не виїжджав. Якось прямо в очі заявив Проході:
— Найрозумніше за таких обставин — нічого не робити, ніж битись за те, чого більшість українців не потребує.
— Коли ти порядна людина, відійди зовсім, як це зробили Гейко, Балобай, Калитенко, не деморалізуй інших та не зневажай ідеї нашої боротьби, за яку пролито кров кращих синів України. Ти ж — командир куреня! Який приклад ти даєш для своїх підлеглих? Ліпше відійди!
— А куди ж мені відходити? Мені й тут добре. Пити та їсти є що і побавитись можна досхочу.
— Бавитись можна — все в свій час, але не роби підлостей. Нащо ти заманив гімназистку з Ніжина, викликавши у неї романтичне захоплення героїзмом боротьби, а тепер пустив по похилій площині?
— А тобі що до того? Чого ти читаєш мені мораль? Пузицького тепер немає, то сиди собі тихо!
Уже в Луцьку з'ясувалося, що під час відступу з Чернігівщини до куреня Пономаренка у Ніжині було таємно прийнято двох гімназисток. Вони були коротко підстрижені та, як юнаки, одягнені у військову форму. Про це не знали більшість старшин, у тому числі Прохода і Пузицький. Одну з дівчат Пономаренко призвичаїв пити, і вона «морально впала цілком». А була ця дівчина з порядної української родини…
Коли Прохода довідався про цю гімназистку, то звернувся до полкового лікаря взяти її сестрою до амбулаторії, але там вона не протрималася і двох днів. Тоді Прохода прилаштував дівчину до товариша Костя Курила, сподіваючись, що вона стане друкаркою при штабі полку. Її зобов'язали жити в кімнатці при штабі і не приймати нічних гостей. Але за тиждень вона знову зірвалася… Довелося звільнити. Дали жіночий одяг, гроші на дорогу і пораяли вертатися у Ніжин. Яка її спіткала доля, Прохода так і не дізнався.
Іншою гімназисткою заопікувався командир сотні хорунжий Стельмах. Він навчив дівчину стріляти з кулемета, і вона весь час була зі Стельмахом на передовій, «переносячи весь тягар бойового життя». Одного разу дівчина врятувала влучною стрільбою цілий відділ сірожупанників, на який несподівано налетіла більшовицька кіннота. Тоді всі від перевтоми заснули, а вона чатувала на варті [96, с. 325].
У «трикутнику смерті» Стельмах весь час бився на передовій позиції, напевно, була з ним і та дівчина. Врешті Стельмах потрапив в оточення…
У липні 1919 року, коли з решток 1-ї Сірої дивізії було сформовано 4-ту дивізію сірожупанників, довелося козакам зустрітися зі Стельмахом, на той час уже командиром червоного бронепотяга, який вів наступ на їхні позиції. «Стельмах, пізнавши своїх, привітав їх салютом до неба і від'їхав назад. Чи була тоді з ним ніжинська героїня, невідомо, як і сама доля Стельмаха» [96, с. 324, 325].
Безініціативність штабу дивізії, «байдужість до проявів деморалізації, що загрожувала розкладом», безладдя, деморалізація навіть «тих, що могли були героями», пригнічували Василя Проходу. Він уже і сам «не бачив доцільності у своїй чинності», адже «свій свого не пізнавав». Прохода закликав командира полку вигнати Пономаренка, але Петро Ґанжа не наважувався, бо не мав належної сили волі. Частині гостро не вистачало Антона Пузицького [96, с. 324, 325].
«Все вело до катастрофи Визвольних змагань, а у нас панував якийсь настрій безтурботности, — писав Василь Прохода. — Це мене найбільше злостило. Хай ви сказитесь!» [96, с. 327].
І Прохода подав рапорт про звільнення з військової служби. Полковник Ґанжа передав заяву Морозевичу, а той відповів, що Проходу «можуть звільнити, лише посадивши за ґрати», якщо він незадоволений свободою, яку має в полку [96, с. 326].
Це страшенно обурило Василя. Він рішуче заявив Ґанжі, що при першій же нагоді виїде до Шепетівки, а звідти спробує дістатись до свого Оріхова.
У цей час, 26 березня, поляки розбили українські частини, перейшли р. Стохід, захопили станцію Переспу та повели наступ на містечка Колки і Торчин, загрожуючи Луцьку. Надія була тепер тільки на Сіру дивізію.
1-й, 2-й і 3-й полки та 2-га батарея гарматного полку одразу вирушили в Рожище і Колки, 4-й полк поспішив на допомогу Володимир-Волинській групі в Торчин, а Василь Прохода, розпрощавшись із Костем Курилом, покинув полк і виїхав на станцію Ківерці, щоб звідти дістатися на Здолбунів і Шепетівку, а там вже й до Оріхова.
На роздоріжжі
На станцію Ківерці, де Прохода визирав попутного поїзда, раптом прибув паротяг із кількома вагонами, а в ньому — сотня козаків з куреня поручника Стахівського, боєприпаси, гарматні набої та харчі.
Побачивши товариша, поручник здивовано запитав, що він тут робить. Василь нічого не приховав, сказав як є. Курінний же оповів, що, виконуючи наказ командира полку, зібрав сотню і поспішає на передову, бо поляки перейшли Стохід, взяли Переспу і відтиснули сірожупанників до Рожища. Стахівський переконував Василя відмовитися від планів кинути службу і негайно разом їхати на позицію, де зараз критична ситуація. Прохода вже й сам зрозумів, що відходити в цей тяжкий для товаришів момент «було б дійсно дезертирством». Він мовчки взяв свої речі і сів до вагона Стахівського [96, с. 327].
У Рожищах Петро Ґанжа, побачивши кубанця, страшенно зрадів. У порозумінні з Проходою та командирами 2-го і 4-го полків Ґанжа за старою традицією організував штаб групи, назвавши її Ковельською. Групу очолив Петро Ґанжа, штаб — Василь Прохода, оперативний відділ — Кость Курило, а поручник Стахівський тимчасово став командиром 1-го Сірого полку. Група мала тримати правий берег р. Стохід і на північ лінію по р. Стир у районі м. Колки — разом 60 верст.
До складу Ковельської групи входили також Пінський полк Улітка, Ковельський і Коростишівський полки, Кальницький курінь сотника Нагірного, гарматна батарея хорунжого Ковшара й кілька відділів, сформованих у Луцьку ще в часи гетьманату. Але здатних до бою у Пінському, Ковельському та Коростишевському полках разом було лише півтори сотні, а в Кальницькому курені — сотня козаків. Зате активно допомагали Ковельській групі малі гурти селян, які виступали проти польського панування. Вони діставали від сірожупанників зброю та набої, а самі надавали цінну інформацію про розміщення ворожих частин.