Україна тепер перебуває чи не найславніші дні своєї історії — народжується велика демократична нація й з нечуваним ще напруженням боронить свого життя. Тисячі найкращих синів свого народу радо віддають своє життя за святу ідею відродження України, за її вільне і самостійне існування. У такий час не може бути місця дріб'язковій партійності, особистій амбіції. Усі сили українські мусять бути з'єднані проти ворогів зовнішніх — Москалів-більшовиків та Поляків.
Боротьба партійна необхідна в парламенті, в спокійний час, але вона веде край до загибелі під час війни, під час несвіцького (неймовірного. — Ред.) напруження всіх сил держави. Тож, поки ворог-чужинець у нашій хаті, геть партійну різанину! Пожалійте, панове, свій нарід! Не робіть над ним нерозважних експериментів. А найбільше уважно ставтеся до свого Українського Республіканського Війська, бо в нім — оборона й захист України» [11, с. 2].
На цій же сторінці публікується звіт з чергового засідання Луцької повітової трудової ради. Серед іншого читаємо таке: «Члени-докладчики з місць зазначають, що населення терпить велику матеріальну нужду. Нема хліба, нема соли, нема насіння для сівби. Більшість сіл зруйнована війною… Люди живуть в холодних, мокрих землянках, хоріють. Скрізь розповсюджується пошесть тифу. Велика потреба в лікарнях, а їх нема. Завдяки таким обставинам виникає недовірря до влади. Народня освіта також у поганому стані. В багатьох селах шкіл нема зовсім, а де вони і є, то нема на що удержувати.
Представник Військового Міністерства старшина Олександрович звертається до членів Ради, аби вони допомогли в переведенню мобілізації, яка зараз оголошена. Представники з місць заявляють, що вони всіма силами будуть допомагати, але треба переводити мобілізацію в організований спосіб, а не так, як до цього часу робив військовий начальник. Він вимагав підписки на 6 місяців. Це іграшка, а не мобілізація. Як іти, то всі мусять іти. Треба установити льготи. На громаду нічого покладатись. В Торчинській волости всі добровільці сидять дома. Треба зробити насильну мобілізацію. Тих, що вже призвані, не треба відпускати. Тих, що залишились дома, треба притиснути силою» [11, с. 2].
У підвалі 2-ї і 3-ї сторінок спеціально для селян вміщено фейлетон «Чи проходить Опанас без московських штанів, а Параска без запаски?». Читаючи його, розумієш, який невисокий був рівень національної свідомості селянства Волині навесні 1919 року. Водночас радієш, що автор допису знайшов-таки підхід і до сердець темного люду.
От перша частина цього фейлетону:
«В яке місце чи закуток на Україні не поїдеш або підеш, то звідусіль тільки і чуєш:
— Як же нам відділятись од Москалів, коли ввесь крам одержуємо з Московщини? Коли не відділялась Україна, то можна було й купити на спідницю чи штани по злоту за аршин, а тепер радий би заплатити по 25 карбованців, та нема де його купити; прийдеш до крамниці, то крамар подасть один кусень перкалю — хочеш бери, а ні — то й так іди.
Воно б так неначе здавалося, що залишаться наші Українці без штанів та спідниць, коли Москаль нам не привезе від себе. Та ба! Не так воно є, як гадають собі Панас та Параска. Якби не Україна, то Москаль, напевно, не привіз би ані на штани, ані на запаску. Спитати лише в Опанаса: а де випасаються великі табуни ріжної худоби, а особливо овець! Чи не на Степовій Україні (Херсонщині та Таврії) і чи не держить він у своєму господарстві овечок? А Параска? Може, скаже ні? Не сіє влітку на полі льону та конопель? Чи не вона їх плекає під південним українським сонцем? То-то бо й є!
Отже, слухайте, Опанасе та Параско, сировець (шерсть, льон, коноплі та ин.) Москаль для виробу на свої фабрики збирає найбільше з нашої України. Значить, головний матеріал для виробу штанів — наш, український, а не московський, бо як не буде сирівцю, то й машини на фабриках московських поржавіють.
Далі. Ріжні спекулянти скуповували в нас на Україні сирівець і відправляли по залізниці до Московії або Польщі, бо в нас на Україні фабрик, дякуючи московському урядові, Бог дасть.
Скажемо, що Панасові треба їхати по залізниці з Луцьку до Москви або Лодзі, а Парасці до Київа або Житоміра, то кому дешевше проїзд буде коштувати по залізниці — чи Опанасові, що їде до Москви, чи Парасці, що їде до Києва?
Та певна річ, що Панасові. Бо ж до Києва з Луцьку ближче, ніж до Москви. Оттак і сирівець провезти по залізниці дешевше буде до Київа, ніж до Москви. А що з цього виходить? А виходить те, що Панасові за аршин краму вже приходиться платити дорожче, бо ж фабрикантові треба повернути видатки на перевозку сирівцю» [11, с. 2].
І так далі, і в тому ж переконливому для селян, зі здоровим глуздом, стилі. Завершалася стаття таким чином: «Так досить нарешті ждати нам цих ласок із півночі від Московії, а треба дбати самим, щоби у нас на Україні були свої власні фабрики і заводи, де будуть продукуватись свої вироби, а саме головне — тисячі українського робітництва знайдуть собі на них працю й притулок, а не будуть тинятися по холодних просторах Сибіру або далекої Америки» [11, с. 3].
Написав фейлетон Павло Дубрівний, начальник культурно-освітнього відділу Сірої дивізії, який восени 1918 року прослухав повний курс Київських інструкторсько-кооперативних курсів при Центральному Українському кооперативному комітеті.
На 3-й сторінці вміщено й посмертну згадку «Його не стало». Ось вона без змін і скорочень: «В неділю 6 квітня відбулись похорони козака 2-го полку сірожупанників Василя Ярмолюка, забитого в бою з ляхами 29 березня під Переспою. Для віддання останньої військової почести герою, який свідомо поляг головою за Рідний Край, прибула збірна сотня від 2-го полку з орхестрою музики під командою курінного Тарана.
Перед панахидою пан-отець сказав чулу промову про заслугу забитого козака перед Україною, перед своїми товаришами. Покликаючись на забитого героя, пан-отець закликав громадянство ставати в ряди оборонців свого краю, своєї церкви, своєї національности.
Після панахиди в військовій церкві жалібний похід рушив по Шосейній вул. до мійського кладовища. Попереду хлопчина-доброволець в сірому однострою ніс вінок від старшин та козаків — бойових товаришів небіжчика. Труну проводжали: отаман Сірої дивізії Абаза, полковник 2-го полку Пархомюк, делегації від других полків дивізії, старшини та козаки залоги.
Отже, відійшов від нас оден із товаришів, забитий лядською кулею. Він не шукав в рядах наших ні слави, ні великої нагороди. Він добровільно вступив в наші ряди і свідомо йшов зі зброєю в руках захищати Рідний Край від напасників, покинувши свою родину, покинувши свою хату. Він своєю кров'ю ще раз підкреслив, що не вмирає правда, не вмирає воля. Дійсно, не вмре воля України, поки у нас будуть такі борці за волю і правду, яким був Ярмолюк. Вічна пам'ять Тобі, дорогий товаришу! Г. Д-ко» [11, с. 3].
На 3-й і 4-й сторінках газети оприлюднено замітку Сірого «На злобу дня». Він звернув увагу на дивні події, що відбуваються на вулицях Луцька. «Ось швиденько дрібушать назустріч дві панни-українки, — пише він, — яких я бачив на відкриттю клюбу «Українська хата». Коли їх я бачу, то чую лише «настоящій нєподдєльний малоросійскій діалект русскага язика». Час би цим паннам кинути це кривляння» [11, с. 3].
Ось уважний автор вгледів на вулицях Луцька свого товариша сірожупанника, який мав «чудове історичне, самостійницьке прізвище». І що ви думаєте? «Походжає він із якоюсь панною і цвенька по-російськи немилосердно. Кажуть, що вона не розуміє по-українськи. Але одне обличчя її каже мені, що вона є росіянка «із-под Луцка». Сірий, схаменись! — звертається до товариша автор замітки. — Твій святий обов'язок сказать їй слово сірожупанника. Так-то, сірий друже!» [11, с. 4].
А що в ковбасній лавці? А тут загортають ковбасу в «Козацьку відозву» куреня смерті імені Максима Залізняка. А в цукерні булку пакують у часопис «Вільна Україна». Питає сірожупанник: «Де взяли цього паперу?» — «Ето мальчік пріньос два фунта».
Це було на третій день після виходу газети. Видавці і редактори думають, що їхнє слово пішло в люди, а «Вільна Україна» іде на фунт. «Сумно, їй-Богу, сумно», — завершив Сірий замітку про те, що побачив у сонячному квітневому Луцьку.