«Тоді прийшла окупація совєтської армії, — писав Роман Прохода, — був голод і всякі звірства в ім'я «помсти», зокрема масове насилування жінок, дівчат і бабусь. Еві та її матері пощастило уникнути цього жаху. Згодом Ева почала навчатися в Академії мистецтва в Західному Берліні (Kunstakademie — Berlin). Студіювала графічний дизайн (спеціалізація — дизайн одягу). Жила у великій скруті. Через совєтську блокаду електрику та опалення включали лише на кілька годин на день. Малювала при свічці.
1950 року Ева здобула диплом дизайнера моди, але знайти роботу за фахом у Берліні було майже неможливо. Почувши, що Великобританія запрошує молодих жінок на роботу няньками в англійські родини та в шпиталі, Ева відгукнулася на пропозицію. Працювала в родині лікарів, доглядала за двома дітьми. Жила в містечку Ріплі, неподалік міста Дербі» [70А].
У Дербі був клуб, де по суботах збиралися молоді іммігранти — чехи, поляки і німецькі дівчата. В цьому клубі Роман і познайомився з Евою…
Мрії про Америку не полишали Проход. Ще коли вони тільки перебралися до Великої Британії, Роман, користуючись чеською квотою, зробив заявку в американському консульстві на візу. Чекати довелося чотири роки. Нарешті їхня черга надійшла. Тепер треба було представити афідавіт — гарантію когось з американських громадян, що нові емігранти не стануть тягарем для соціальної опіки США.
Допомогли Микола і Лідія Гадзяцькі, з якими Марія навчалася в господарській академії в Подєбрадах. Вони вже два роки як мешкали в США. Гадзяцькі й знайшли сердечного чоловіка — заможного українського фермера, який, не знаючи Проход, таку гарантію дав.
У лютому 1952 року Проходи приїхали до міста Ґренд-Репідс у штаті Мічиган до подружжя Гадзяцьких. Роман влаштувався техніком на телебаченні. Марія ж пішла на фабрику меблів, де вже працювали Гадзяцькі.
А навесні 1953 року приїхала Ева. Заради коханого вона пішла на жертву — перейшла у православну віру. 12 вересня молодята повінчалися у православній церкві в Ґренд-Репідс.
За два роки Роман перевівся до Мічиганського університету, в стінах якого і здобув диплом інженера-електротехніка. Марія на той час уже жила в Нью-Йорку, де включилася в життя великої української громади. Працювала на фабриці цукерок. Ще влітку 1956 року, коли Роман закінчував навчання в університеті, вона через знайомих у Канаді і Нью-Йорку довідалася, що її чоловік живий. І полетіли листи в ЧСР…
Роман писав не тільки батькові, а й звертався до президента Чехословаччини і Микити Хрущова з проханням дозволити об'єднати родину. Та все марно.
Закінчивши Мічиганський університет, Роман отримав роботу в місті Фенікс (штат Арізона). Але довго тут не протримався, бо клімат не підходив (улітку температура повітря сягала 48 °C). Тож за два роки разом з Евою перебрався до Сан-Дієго, що в Каліфорнії. Сюди приїхала з Нью-Йорка і Марія Прохода. Вона і тут включилася в життя української громади. Була активною і в сестринстві Української православної церкви.
Молодший Прохода працював інженером електронних приладів. Згодом його підвищили до статусу керівника проектів. 25 жовтня 1960 року в нього народився син Михайло, а 25 грудня 1961 року — Олег.
У лютому 1965-го Роман отримав радісну вістку: батько таки одержав дозвіл на виїзд із комуністичної Чехословаччини. Родина з нетерпінням чекала на нього.
Левко Биковський
(розділ відсутній)
Листування з другом
Василь Прохода не стояв осторонь української громади Сан-Дієго. Зустрічався з її членами, наприклад з Олександром Скопом, хрещеним батьком свого другого онука Олега. Олесь Скоп був головою громади, активним і щедрим діячем, який фінансово підтримував українські організації. Спричинився він і до видання низки книжок молодих авторів у Києві та збірки творів Івана Багряного. Дописував гумористичні історії під псевдонімом Шпилька.
Заприязнився Василь Прохода і з бандуристом Григорієм Китастим — хрещеним батьком Михайла, свого першого онука. На початку 1950-х років Китастий організував капелу бандуристів у м. Детройті. Під його проводом вона виступала в різних країнах.
Відновив Василь Хомович і стосунки з подєбрадцями Миколою та Лідою Гадзяцькими, які переїхали з Ґренд-Репідса у Каліфорнію й тепер жили неподалік.
І все ж кубанець в Америці відчував себе чужим. Він переживав, що мало кого цікавить — і як людина, і як автор. Гідно прожити життя виявилося «замало», щоб здобути повагу в суспільстві «заокеанських патріотів». Напевно, причиною стали скромні статки, адже якби він був мільйонером, то люди горнулися б і раділи, якби він звернув на них увагу.
Бажаючи, щоб Василь підвищив самооцінку, Биковський взявся за своєрідні терапевтичні сеанси. «Тебе шанують і цінять (у середовищі УВАН), — писав Лев, — як людину конструктивної думки і дій…» [60].
І все ж кубанець почувався ідейно самотнім і тяжко переживав, що його твори не завжди публікували. «…Тут, у нашій «діяспорі», — відповідав він, — прихильників моєї творчості дуже мало» [48А]. «Наше діаспорне суспільство моєю творчістю не цікавиться, — зазначав Прохода в іншому листі, — як взагалі кожним культурним проявом не цікавиться й книжок не читає» [54].
Страждав кубанець і від критики на свою адресу. «Написав мені В. Іванис, — повідомляв він, — що на засіданні Генради НТШ 25.12.66 в час перерви було кимось згадано моє ім'я. (Матвій) Стахів гостро зареагував, кажучи, що писання Проходи не заслуговують уваги як неправдиві, фантазійні. Дехто змягчив цю опінію, а Р. Смаль-Стоцький зазначив, що знає п. Проходу за поважну людину, отже, треба бути обережним з… (такими) твердженнями» [51].
Напочатку, поки старий сірожупанник не встиг пізнати української діаспори, йому в Америці подобалося. Та чим більше спостерігав, тим сумніше ставало на серці. У листі до Биковського Прохода зазначав: «Крім отих «будинків, авт і банкових конт», чужою для мене є діаспорна побожність з церковним гуртуванням та антагонізмом до інакше віруючих. Чужим мені є еміграційна апологетика та параноїдальний стиль думання й поступування деяких діячів та українських заокеанських генералів, таких як, наприклад, генерал Вишнівський, який у «Нашій Батьківщині» покрив мене, вульгарно висловлюючись, «мокрим рядном». Звичайно, був би я ні м'ясом ні рибою — мене б не ганьбили, але те суспільство, в якому те оганьблення находить співзвучність, мені чуже…» [53].
Василь Прохода переживав, що його ніяк не приймуть до УВАН. Роздратування вирвалося у листі до Биковського: «Любомир Винар повідомив, що мене прийняли в число членів Українського Історичного Товариства. Надіслав йому список моїх праць, яких набралось вже 33. А «ареопаг» УВАН вважає мене недостойним бути найменшим членом-співробітником. Що там за великі академіки?..» [64].
Це зачепило Биковського, але він відповів врівноважено: «Пишеш, що Тебе обрали членом Українського Історичного Товариства! Це дуже добре, але це не є жодне відзначення! Членом Т-ва може бути кожен історик і прихильник (любитель) історії, що внесе 10 дол. річно. За те отримує безкоштовно часопис «Український історик». Членом Т-ва може бути Твоя Шановна Дружина, син та невістка, якщо вони є прихильниками історії та внесуть 10 дол. річно… Отже, не членство в Українському Історичному Товаристві, а можливість друкуватися на сторінках їхнього часопису має для нас значення» [64].
Далі Биковський пояснив різницю між Українським історичним товариством і УВАН. Українська вільна академія наук задумувалась як продовження Української (а потім Всеукраїнської) академії наук. До неї нові члени не приймаються, а вибираються. Перший науковий ступінь — це член-співробітник, другий — член-кореспондент, і найвищий — дійсний член. Головним критерієм в УВАН є не громадська чи публіцистична, а науково-дослідницька діяльність. Дійсними членами УВАН є такі світила, як історик Олександр Оглоблин, мовознавець Юрій Шевельов, візантолог Ігор Шевченко, монголознавець Омелян Пріцак, філософ Дмитро Чижевський. Раніше УВАН очолював визначний історик Дмитро Дорошенко.