Биковський не тільки роз'яснював, а й намагався прискорити процес прийняття товариша до Української вільної академії наук. 25 вересня 1967 року Денверська група звернулася до президії УВАН у США з листом, який підписали дійсні члени академії В. Гвоздецький (голова Денверської групи) та Ф. Украдига, а також член-кореспондент УВАН Лев Биковський. В листі зазначалося, що «інженер В. Х. Прохода був не тільки активним визначним учасником українських визвольних змагань, але є й теоретиком-знавцем новітньої революційної й пореволюційної історії України… Інженер В. Х. Прохода, не дивлячись на свої літа й тяжкі переживання в концентраційних таборах СССР (Воркута), не стратив Духа й продовжує свою плідну чинність у журналістській і науковій площинах. Тому підтримуємо попередні заходи Денверської групи УВАН у справі його обрання і вважаємо, що інженер В. Х. Прохода є достойним кандидатом на звання члена-співробітника УВАН у США» [58].
Зрозуміло, що це була ініціатива Левка Биковського, який, попри певні недотягнення з боку кандидата, розумів його внесок в українську культуру. Попри його зусилля, Василя Проходу обрали членом-співробітником УВАН аж у грудні 1968 року. Так формально здійснилась юнацька мрія кубанця стати науковцем.
Левко Биковський критично ставився до «Думок про Правду» свого товариша, особливо це стосувалося першої її частини. «Оскільки частина перша має… короткотривалий інтерес для наступних поколінь, — делікатно писав він, — остільки частина друга є вкладом в новітню історію України» [66А]. А про «Записки Непокірливого» (ту частину, де йшлося про совєтські тюрми і табори) Левко Биковський висловився так: «Страшний документ часу! Який не відповідає свідченням Світлани — дочки Сталіна, що недавно опубліковані, на тому вона заробила мільйони! Буду щасливий, коли Твої спомини нарешті будуть видруковані і залишаться для майбутніх поколінь» [65].
Найвище оцінював Левко Биковський першу працю Василя Проходи — «Записки до історії Сірих, або Сірожупанників», опубліковану у журналі «За Державність» у Каліші наприкінці 1920-х років. «Мені здається, — зазначав Биковський, — що Твоє ім'я залишиться на многі десятиліття в пам'яті поколінь для наукових цілей, власне, завдяки цій розвідці… і Твоїм «Запискам Непокірливого»… Інші праці, рецензії, полеміка і т. п. мають короткотривалу вартість…» [69].
Напередодні Нового 1970 року Василеві Проході пощастило отримали фотокопії своєї ґрунтовної праці «Українське сокільство», яку він вважав втраченою. Виявляється, у травні — червні 1932 року в чотирьох числах її опублікував «Канадійський Фармер». «Я і тепер підписав би її з радістю», — казав Василь Прохода [56].
А за кілька місяців перед тим сталася, може, головна подія життя Василя Проходи — вийшов перший том його «Записок Непокірливого». Про це товариша поспішив повідомити Левко Биковський. «Поява цієї книжки є зворотнім пунктом в писанні і публікуванні мемуарів на чужині, — писав він 9 вересня 1969 року. — Ти «зламав» своєю об'єктивністю і правдивістю опису дотеперішній спосіб брехні, самообману й самохвальства, що заповнював сторінки того роду творів. Ти дав справжній документ для пізнавання тої доби і розуміння її перебігу. Це Твоя велика заслуга» [67].
Про це ж писав Биковський і в передмові до книги: «…Не погодившись як «непокірливий» з пануючою-урядовою в СССР фальшивою методою «соцреалізму», він (Василь Прохода) щасливо уникнув і тенет бундючної апологетики, вельми розповсюдженої серед української еміграції. Автор простує своїм власним шляхом до своєрідно ним виробленого… ідеалу УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ. Звідсіль надзвичайна правдивість, об'єктивізм… з одночасним оптимізмом, непохитною вірою у свій нарід там — на Рідних Землях!» [6, с. 8].
Як справжній друг Левко Юстимович викупив 10 книг і подарував по примірнику Денверській публічній бібліотеці, Слов'янській бібліотеці у Празі, кабінетові україністики у Пряшеві, Національній і університетській бібліотекам у Єрусалимі, Музею української культури у Свиднику та Державній бібліотеці у Пряшеві.
«Ця праця, — висловлював переконання бібліограф Биковський, — залишиться справжнім документом перипетій української одиниці впродовж кінця ХIХ і першої половини ХХ століття. На цьому прикладі лежить печать історії майже всього народу — всупереч фальшуванню її в світлі соцреалізму і нацреалізму, а так, як воно було справді в життю. Правдивість оповіді є основною заслугою Твоєї праці» [66].
Сотник Юрій Артюшенко
Відзначалися правдивістю й спогади сотника Армії УНР Юрія Артюшенка, випускника господарської академії в Подєбрадах. У червні 1966 року він вислав Василеві Проході свою книгу «Події і люди на моєму шляху боротьби за державу». Автор підписав книгу так: «В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу». Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав «пропагандивно-агітаційними» [49].
Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся за рецензію. «Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували й… втрачали. Чому? Бо з правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані в своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації» [101, с. 1].
Не сказав Василь Прохода, чи був той «розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції». І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями «провід» від початку боровся зі збройними формаціями, які творилися «знизу» на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, що постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…
Руйнівна політика «проводу ворохобників» і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…
Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в с. Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. У 1918–1919 роках він воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув «регулярне» військо і пішов у повстанці.
Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: «На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела» [3, с. 71]. Василь Прохода погоджувався з цим висновком.