Як видно, до армії Юрко все ж повернувся, бо опинився разом з нею у неволі в Каліші. Неспокійна натура повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з УВО, яка провадила боротьбу проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.
Артюшенко у своєму житті вчинив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, — давши ляща. На сторінках книги спогадів він, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках американської «Народної волі» написав, що УВО є «організацією провокаторів».
Прохода у рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає «більшовицького агента» Л. Костріва та «польського агента» Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода і на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.
1925 року Артюшенко виступив як один із засновників Легії українських націоналістів, що постала в Подєбрадах. І до цієї організації Прохода ставився з упередженням, бо «подєбрадські націоналісти» стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демократом із соціалістичними поглядами — хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Україну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну диктатуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..
У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяльністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР «набували нову зброю — знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим». Поки був живий Петлюра, всі вони «вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпустці…» Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товариства колишніх вояків Армії УНР [101, с. 5].
1929 року у Відні відбувся Перший конгрес (установчий) ОУН, одним із фундаторів якої стала Легія українських націоналістів. Так Артюшенко став членом Організації українських націоналістів… 1934 року на вимогу польської влади уряд ЧСР відмовив йому у праві проживання. Розпочалися мандрівки по світу в пошуках сталого притулку. Побував він у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії і знову у Німеччині, де 1937 року вдалося легалізуватися. Тут активно включився в роботу Українського національного об'єднання, до якого належав і Василь Прохода. Артюшенко став членом Головної управи, а тоді й заступником голови УНО Тимоша Омельченка. У 1937–1940 роках Юрій редагував «Український вісник».
1950 року він переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював з різними українськими виданнями («Самостійна Україна», «Українське слово», «Новий шлях», «Свобода» та «Наш клич»). 1966 року вийшли його спогади «Події і люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966». В них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна боротьба, попри несприятливі обставини і «низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас», започаткувала «нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину» [101, с. 5].
Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що «перед старими кадрами Української Армії ще багато роботи, яку ніхто за них не зробить» [46, с. 25].
Хоч Василь Прохода і вважав, що Юрій Артюшенко не раз ішов манівцями, все ж наголошував, що «всі шляхи і навіть манівці можуть привести до Києва не лише безпосередньо, але й через Рим та Єрусалим, коли по них йти з дотриманням правди, з почуттям власної національної гідності, зі взаємним довір'ям і пошаною та з певним національно-державним розумом…» [101, с. 7].
Болючі удари
Хоч і страждав Прохода через неувагу до своєї творчості, але ударів завдавали й читачі. Один з них — кубанець Василь Іванис. Попри добрі наміри, він зробив ведмежу послугу товаришеві, написавши вкрай невдалу рецензію на його першу книгу «Записок Непокірливого». Це страшенно вразило кубанця.
«Про «знамениту» рецензію на мої «Записки Непокірливого», — ділився Прохода з Биковським, — я вперше почув від редактора журналу «Церква і життя» п. Аркадія Яременка. На запитання, чи бажав би він мати мою книгу, відповів, що в «Українському Голосі» прочитав дуже велику статтю про неї, а тому має повну уяву, що в ній написано, отже, нема потреби читати її й витрачати на це час. Тоді я позичив «Український Голос» у колеги Проданчука, прочитав рецензію й не пізнав своєї творчості. Дійсно, таку книгу не варто читати. Така рецензія «угробила» не лише 1-шу книгу, але, головне, вихід 2-ї книги. Мабуть, ніхто з читачів «УГ» не захоче читати малоцікаву автобіографію колишнього хуторянського хлопця від неграмотних батьків з «навгородніх», що досягнув на Кубанщині 2-класову освіту. Мій приятель з бажанням охарактеризувати мене з його козачого світогляду в ліпшому освітленні, на жаль, зробив навпаки. Старий він уже став! Він не зрозумів, що то не автобіографічна писанина, але історія національного усвідомлення звичайного українця… Скажи, будь ласка, чи не можна якось направити помилку мого приятеля додатковою рецензією на «Записки Непокірливого» на сторінках того ж «Українського Голосу», яка зацікавила б читачів часопису?.. Чи не міг би Ти написати про це в додаток до рецензії В. Іваниса з зазначенням тих недоглядів і в самій біографії автора книги про те, що він не дорожний, але лісовий інженер, скінчив не двоклясову, але 4-клясову школу (городське училище) та був настільки грамотний, що захоплювався творчістю Чернишевського, Добролюбова, Белінського і взагалі російською культурою та був «толстовцем»? Військову службу відбув у команді вільноприділених з курсом прапорщиків, в якій було не 10, а півсотні російських інтелігентів з закінченою середньою освітою й студентів, порожнечу яких Прохода пізнав, тоді і почалось у нього охолодження до російської культури з поступовим національним усвідомленням, що остаточно закінчилося в полоні під впливом Союзу Визволення України в Громаді українських старшин» [55].
Биковський відповів, що читав цю хаотичну й перекручену «рецензію» у тижневику «Український Голос». «Видно з того, що Іванис вже здитинів… Тому вважаю, що ніякої відповіді й спростування на цю, прости Боже, «рецензію» робити не треба. Це тільки збільшить замішання. Тижневик той має лише тижневе «життя», і люди (читачі) вже перейшли думкою до інших справ… Натомість у наступному числі «Українського Історика» (ч. 4, 1969) має бути опублікована моя рецензія для наукових кіл, і вона, а не публіцистика Іваниса в «Українському Голосі», залишиться на майбутнє… бо «Український Історик» розходиться по цілому світі!» [69].
Попри доброзичливе ставлення до товариша, Левко Биковський був і суворим його критиком. Тож напередодні, 18 січня, в листі, присвяченому «Думкам про Правду», він досить різко розкритикував твір. Навівши спочатку довгий ряд (майже на півтори сторінки) русизмів у праці товариша, Биковський дійшов висновку: «Взагалі, вся праця, мені здається, написана українсько-малоросійською-московсько-інтернаціональною мовою і потрібує доброго виглаження знавцем української мови, це особливо важливо при її абстрактно-психологічному і соціологічному змісті… Рівно ж треба змінити ряд зворотів у реченнях… Рівень розвідки — популярний, призначений для малоосвічених осіб. Для осіб навіть трохи освічених у цьому всьому змісті немає нічого нового, зате багато суб'єктивного. Варто Тобі запізнатись з творами з царини історії філософії на Україні, хоч би Дмитра Чижевського… Нарікаєш на «чужі мудрости», а всією жменею користаєш з них… Отже, по чиєму боці справжня правда?» [68].