- Отже, - перебила командирів Роксолана, - встати!
Осавул і хорунжі ніяково підвелись.
Роксолана поволі теж встала, зловісно повільними рухами розстібнула куртку, поклала праву руку на руків’я епіка у наплічній кобурі і моторошним голосом промовила:
- Владою, даною мені Великим Збором Організації, я маю право карати на горло будь-кого, хто виявляє непокору, слабкість, нерішучість, боягузтво чи, не приведи Господи, ознаки зради. Що ви там щойно кумкали, панове командири?
Панове командири злякалися. Довбуш зблід, Кармелюк пожовтів, а Тарас Бульба побагровів - перестріляє ж скажена дівуля!
- Перестріляю ж! - лагідно сказала Роксолана.
Командування мовчало.
- То про що ви оце щойно так весело розповідали? - ще раз спитала Роксолана.
- Та ні про що, - недбало махнувши рукою, кинув Тарас Бульба, - якісь небилиці гнули, аби трохи розважити пораненого бойового товариша Чіпку. Правда ж ти розважився, бойовий товаришу Чіпко?
- Так, так, розважився дуже я, - енергійно закивав головою Чіпка, дуже втішений, що спадає напруга, спричинена, як не крути, а таки його особою.
Ситуація розпружилася, Роксолана пом’якла, командири усміхнулися.
- А тепер слухайте сюди, хлопці, - стомленим голосом почала Роксолана, - нумо, згадайте, як усе розпочиналося, як ми доходили до усвідомлення необхідности збройної боротьби з антиукраїнським режимом. Спочатку у нас, купки студентів, з’явилася пекуча образа від того, що українці стали національною меншиною у державі, яка називається «Україна», потім ми, спостерігаючи перманентне переродження тих політиків, що піднімалися на так званій «національній ідеї», геть зневірилися у перспективності парламентських форм політичної боротьби, згадайте, як приємно ми були вражені, коли почали знаходити безліч однодумців щодо своєї зневаги до публічних політиків з їхнім фальшивим белькотінням про демократію, народовладдя і парламентаризм. Ми ж бачили, як воно є насправді. І тоді ми взялися за зброю.
Чи я, полковник Роксолана, командир Організації, не довела своїми діями впродовж цих років, що маю право займати цю посаду в Русі Опору?! Можете не відповідати.
А тепер про особисте. Мені,… мені… втім, це не важливо, скільки мені років, але якби у мене пріоритетом було особисте життя, родина, якесь кохання, а не… не любов до України, вибачте за патетику, тієї України, яку просрали наші батьки вкупі з дідами, то я давно уже одружилася би і мала дітей…
- Двійко, - відчайдушно кинув Тарас Бульба.
- Що? - здивувалася Роксолана.
- Двійко дітей, кажу, - хорунжий дуже ризикував, - хлопчика і дівчинку.
Роксолана засміялася, решта, крім Чіпки, теж.
- Але я обрала інший шлях, - посерйознішавши, твердо сказала Роксолана, - і не дозволю… - Вона помовчала, а потім продовжувала: - А тепер щодо того, у чому ви (панове командири заперечливо похитали головами) мене підозрюєте. Сталося так, що я через необережне поводження зі зброєю випадково поранила шеренгового бійця Чіпку. Нещасний випадок! Почуваючи особисту провину перед товаришем по зброї, що постраждав через мою неуважність, я приділила йому трохи уваги під час лікування. Нічого особистого, лише фронтові товариські стосунки! Зрозуміло?
- Зрозуміло, пані полковник! - відрапортували командири.
- А тепер, коли шеренговий боєць Чіпка почав одужувати, я повноцінно беруся до командування Армією!
Слухайте наказ! - крижаним тоном промовила Роксолана, але, глипнувши на Чіпку, замовкла.
- Поранений, - звернулася вона до нього, - ти можеш ходити?
- Трохи.
- Тоді йди подихай трохи свіжим повітрям, тобі корисно, а ми з командуванням проведемо коротку нараду.
Чіпка, спираючись на змайстрований Оскаром з молодого грабчука ціпок, поплентався надвір.
- Прошу сідати, панове командири! - Роксолана знову була рішучим командиром із залізною волею, і бойовики- ювеліри радісно приготувалися її слухати і слухатися…
Коли спала коротка ейфорія, що завжди настає після того, як миряться пересварені спільники, в обміні думками командування почали з’являтися суперечності. Не могли зійтися на тому, що робити далі. Тобто, якими методами боротися з режимом. За автентичну Україну!
Всім було зрозуміло, що після теракту, який здійснив Чіпка, популярність ювелірів серед посполитих почала поволі падати. Однак друга особа в Організації, заступник командарма осавул Довбуш залишився впертим прихильником терору. За формою такого, як дотепер, лише значно потужнішого.
- Українське сонне і вайлувате суспільство може реагувати лише на фізичний біль, друзі, сильний, шокуючий, жорстокий біль, - повторював раз по раз Довбуш, - до того ж, ірраціональний, несподіваний, спонтанний, такий, що не піддається жодній логіці детермінізму, шановні мої товариші по зброї! Піддане інтенсивній шоковій терапії тіло соціуму стрепенеться, повстане, віднайде в собі свою українську ідентичність, скине ненависний креольський режим Кромєшного, розірве усі неоімперські союзи і почне будувати Автентичну Україну, друзі мої безстрашні, але не до кінця. Тому я пропоную таку тактику подальшої нашої боротьби: вибухи в багатолюдних місцях, знищення об’єктів інфраструктури життєзабезпечення та індивідуальний терор проти знакових постатей режиму.
- Я би погодився лише з третім пунктом програми пана осавула, - почав висловлювати свою думку хорунжий Кармелюк. - Об’єктивна реальність змушує визнавати, що масовий терор замість стимулювати тіло соціуму до пробудження спонукає його до відторгнення від себе чинника, який заважає спати, у даному разі - нашу організацію. Тому я - за індивідуальний терор, до того ж конкретизований до однієї посадової особи. Та що там казати, - Кармелюк криво посміхнувся, - треба закатрупити Кромєшного. Бо мало того, що на нім однім тримається увесь цей гнилий режим, він ще й своєю зухвалою дурістю осквернив сакральну сутність влади, чим накликав на Україну прокляття вищих сил!
- Цікаво, але безперспективно, - сказала Роксолана, - місце Кромєшного порожнім довго не пробуде, але сама ідея забити президента України, як на мене, досить таки симпатична.
- Зробити це треба неодмінно за допомогою золотого ювелірного виробу, - розвивав свою ідею хорунжий, - можна влаштувати нано-бомбу в якомусь золотому браслеті чи каблучці… - І що? - іронічно примружилася Роксолана.
- Справді, - знітився Кармелюк, - адже від таких речей Кромєшного оберігають, як від венеричних хвороб.
- А я міркую ось як, братове, - взяв слово хорунжий Тарас Бульба, - терор - це добре, як масовий, так і індивідуальний, проте цими діями ми поставленої мети не досягнемо. До того ж - ніколи. Терор довго тривати не може, рано чи пізно або золотарі і каґебісти нас винищать, або ми видихнемося. Дивіться, до нас йдуть все менше і менше рішучих молодих людей. За минулий рік лише один Чіпка призвався. Щоправда, боєць вартий чотирьох (у Роксолани блиснули очі, що помітив лише Довбуш, який від того спохмурнів і насупився), але де, я вас запитую, натовпи добровольців? Де по п’ять-сім молодих хлопців і дівчат щотижня? Де? Де? - хорунжий ліз в очі командуванню, благально простягаючи руки.
- Пропозиції! - холодно відрубала Роксолана.
- Пропозиція моя ось така, братове, - Тарас Бульба зробив жест, що імітував розгладження довгих козацьких вусів, яких у нього, законспірованого бойовика, не було, - після виконання смертного вироку цьому злочинцеві узурпатору Кромєшному ми піднімаємо повстання у кількох областях України, скажімо, на Волині і Поліссі.
Оголошуємо ці території…
- Досить! - гаркнула Роксолана. - Тут не клуб аматорів альтернативної історії чи гурток політичної фантастики! Слухайте наказ - штабу готувати позачерговий Великий Збір Організації з порядком денним: подальша стратегія і тактика боротьби ЮВУ з режимом за українську справу.
Після розподілу обов’язків щодо підготовки Збору Роксолана відпустила панів командирів. Йдучи до свого гелікоптера, вона навіть не подивилася на Чіпку, який грівся на сонечку. Коли гелікоптер піднявся в повітря, Роксолана вийняла свій мобільник, трохи повагалася, а потім рішуче набрала номер Тараса Бульби: