— Я знаю, — зітхнула Мілька. — Сумнівна радість, хоч і дозволяє спокійно проспати кілька годин.
— Ну власне. Але сьогодні я вирішив не затикати вух. Бо вони у мене болять, і, що тут приховувати, у мене закінчився запас затичок. Тому я хоч-не-хоч усе почув. За що величезне соррі.
— Спокійно, — втішила його Мілька. — На щастя, за поняттям «усе» криються невинні спогади, а не, скажімо, код доступу.
— Доступу до чого? — здивувався Травка, аж поки допетрав. — У принципі, шкода.
— Та що ти, старий. Думаєш, існує якийсь єдиний код? — засміялася Мілька.
— Деколи мені здається, що так. І то такий самий для тисяч жінок. Інакше вони не дозволяли б намахувати себе хитромудрим крутіям.
— Я вловила алюзії, — озвалася Марія, — але не зроблю тобі такої приємності і не стану виправдовуватися, бо не маю на це жодного бажання.
— А як ти пережив перші дні в універі? — ризикнула я змінити тему.
— Жахливо, — зізнався Травка. — Я проревів у гуртожитку цілий тиждень. Що було нелегко, бо я ділив кімнату з двома нещадними чурбаками з політеху. Викрий вони плаксія, от тоді я мав би привід для сліз. За тиждень я звернувся до кузена, і він виписав мені антидепресант «Прозац».
— Здається, він непогано покращує настрій, — утрутилася Мілька. — Я сама думала, чи його не брати. Але зустріла Маркуса — і все змінилося.
— «Прозац» непоганий, але не при «зрадах», — сказав Травка. — Тому він на мене не подіяв. Але сестрі Ірека нібито допоміг… на якийсь час…
— Я теж колись думала, чи його не брати, — зізналася Марія. — Але не зважилася.
— Чому?
— Бо це всього-на-всього «Прозац», а, на жаль, не поетик.
Ну так, ширяння у випарах абсурду вимагає сильніших допоміжних засобів.
— Я маю дещо, що могло б тебе зацікавити, — невинним голосом кинув Травка.
— Гей ти, перестань бавитися в ділера, — форкнула Мілька.
— Я зовсім не мав на увазі наркоту, правда.
Мілька кинула йому з-під лампи недовірливий погляд.
— Гаразд, то, може, повернешся до перших тижнів страхіття.
— Це вже краще.
— Коли я жер той антидепресант, то був такий нервовий, що не годен був конспектувати лекцій. Тоді викинув його на сміття. І знайшов інший спосіб на стрес.
— Який? — запитала я.
— Повернувся до безтурботних років за допомогою дитячого харчування. Ну знаєте: абрикосова кашка, чай із кропу й ромашки, протерті овочі в слоїках, «бебіко».
— Допомогло?
— Уже після двох поживків я відчув себе в безпеці. А коли став уживати мило й присипку для немовлят, усе як рукою зняло. Тепер у важкі хвилини я завжди тягнуся по харчі для малюків. Це відразу повертає мені рівновагу. Приміром, тепер: я вже півтора місяця живу в жахливому стресі. Але перейшов на рисове пюре з бананами, мию голову шампунем для немовлят, ну і мене ще й досі не загребли на Х’юстон.
— Який іще Х’юстон? — здивувалася Вікторія.
— Мій кузен Болек так називає околичну психушку. Зрештою, інші лікарі з його станції «швидкої допомоги» теж. — Травка на мить відлетів думками до місця роботи Болека. — Сьогодні вони мають багато викликів до Х’юстона, бо мало того, що вітер із Татр, так іще й повня.
— Я мушу спробувати цю твою дієту, — раптом запалилася Мілька, — бо мене дістають проблеми в універі. Якщо так піде далі, я завалю сесію.
— Аж так зле? — зажурився Травка.
— Краще не думати про це, бо я побіжу по цю твою кашку до «нон-стопа», а мені щось не кортить вилазити з піжами. Тож поговорімо про щось цікавіше. Може, ти, Маріє, розповіси нам про свої перші дні в універі?
— Ох, це було так давно. Майже п’ять місяців тому. Наскільки я пам’ятаю ці змерхлі часи до епохи гуру, то, мабуть, тішилася, що врешті почну справжнє життя. На жаль, тітка виявилася дрібною міщанкою. Чіплялася, приміром, через брудні склянки.
— Взагалі-то, ти могла б деколи якусь помити, — зауважила Вікторія.
— Ну ти просто, як моя тітка. Вдома мені ніхто ніколи не казав, що я повинна мити якийсь дурнуватий посуд. Автор часом робив зауваження, що я замало сплю.
— Автор?
— Мій батько.
— Класна назва, — визнав Травка. — І влучна, бо чувак створив справжній мистецький твір.
— Дякую, — сказала Марія тоном королеви. — Повертаючись до автора… Він ніколи не змушував мене займатися чимось таким приземленим, як склянки чи пил на полицях. Але тітка, на жаль, інакша. Просто щастя, що Томек знайшов мені місце у вас. Досі я вже посивіла б.
— Це і так ніхто не помітив би під фарбою, — сказала Мілена.
— Я помітила б. Бо тепер я фарбуюся тому, що хочу. А тоді я мусила б це робити.
— А ти не любиш щось мусити, — підказала Мілька.
— Власне, я ненавиджу примус. Тієї ідіотської сесії, коли людина мусить щось там складати. Я не так уявляла собі універ.
— А як?
— Думала, що це буде час безперервних вечірок за спільною плящиною вина й гітарою. Думала, що ми одразу станемо згуртованою групою, яка буде окуповувати модні клуби й паби. А тут виявилося, що в пабах просиджують пересичені тинейджери з приватних шкіл, а мій курс — це купа заучок, котрі не хочуть казати, що було задано.
— І ніхто не позичає конспектів, — хором додали ми з Міленою. Ще одна подібність між КАША і СНОБом.
— І кожен тільки й думає, як доробитися до стипендії. Який же щасливий той, хто її одержав, — зітхнула Вікторія.
— А як ти даєш собі раду без стипухи? — зацікавився Травка.
— Маю три уроки німецької на тиждень і надію, що щось зміниться.
— Трохи замало, — визнала я.
— Замало? То спробуй собі уявити, що ти маєш тільки три уроки.
Неділя. Як каже Данієль, саме завдяки їй люди терпляче пхають свої грабарки, замість того щоб кинути все під три чорти і втекти. От тільки куди?
3.02. Ми заснули далеко по четвертій. А коли врешті розплющили запухлі повіки, годинник вибив першу.
— Ой, бляха, — скрикнула Мілена таким тоном, ніби почула про трагічну загибель вокаліста гурту «Брейншторм».
— Що трапилося? — запитали ми, блимаючи виряченими очними яблуками з-під пледів, ковдр і перин.
— У Марії сьогодні відкривання каналів. І вона вже пішла, отак, не попрощавшись.
— Боже, а я думала, що щось трапилося з хлопцями з «Брейншторму» чи з Анастейшею, — з полегшенням зітхнула Вікторія.
— Чого ви так казитеся через той «Брейншторм»? — озвався Травка, пригладжуючи розкошлані патли. — Я не можу цього зрозуміти. Ірек теж.
— Не через весь «Брейншторм», а тільки через вокаліста, — спростувала Вікторія.
— Через нього? — здивувався Травка. — Та вже Ірек виглядає краще.
— Ми, до речі, так і не знаємо, як виглядає Ірек, бо він завжди лежить під комп’ютером, — кинула Мілька, безтямно тиняючись кімнатою. — Бляха, я щось зробила б. Мене так і несе. Це, мабуть, нерви через Марію.
— А коли конкретно буде це відкривання?
— Здається, зразу по заході сонця. Треба докинути якихось півгодини на перебування в екстазі, тож вона повинна повернутися десь за чотири години.
— Це ще багато часу.
Ми випили гарячого шоколаду. Травка пішов до себе, сказав бо, що не в стані витримати згущеної атмосфери нервового очікування. А ми повернулися до буденних занять. Вікторія вдавала, що читає. Я вдавала, що вчуся. Мілена вдавала, що малює нігті на ногах. Але кожна з нас без угаву зиркала на годинник. Марія вийшла три години тому. Узяла понад тисячу п’ятсот злотих (повна вартість відкривання каналів), пачку свічок і свої балахони. Цікаво, чи змінить її це відкривання? І чи побачимо ми якісь зміни? Марно отак гадати.
— Гей, Вишне, котра вже там? — Вікторія затраснула книжку й відкоркувала мініатюрну бляшанку соку з рамбутану.
— Майже сьома, — відповіла я. — Добрий цей сік?
— Спробуй, — подала вона мені бляшанку. Я зробила невеличкий ковток. — І що? Такий собі, правда? Як і більшість подібних ласощів.
— То навіщо ти їх купуєш?
— Бо мене спокушають усілякі кулінарні новинки, а найліпший спосіб здолати спокусу — це піддатись їй. Принаймні так стверджує Вайльд.