— Як це бракує? Ти не маєш грошей? — здивувалася мама.
— Не маю, — визнала Вікі. — Соціальної допомоги вистачає тільки на обіди, а з уроків я оплачую трамвай і сніданок із вечерею.
— Хіба ти не можеш знайти більше уроків?
— Я обклеїла оголошеннями ціле місто. Зголосилося тільки троє охочих.
— А якась інша праця? В крамниці, чи там прибиральницею…
— Мамо, я на першому курсі стаціонару. Мушу часом щось підготувати до семінару, вже не згадуючи колоквіумів і тестувань.
— Чому мені так не щастить? — Мама Вікторії витерла бірюзові повіки ганчіркою для посуду. — Чому мене це спіткало? Інші діти так швидко виростають і дають жити батькам. Твій татусь не вишле навіть листівки до свят, засів у тому своєму потягу і все має в носі. А я мушу мучитися і ще вислуховувати твої нарікання. Начеб не мала власних проблем. А я маю їх багато. Вугілля подорожчало. Торочкова знову залила нам балкон. І ще без угаву падає дощ.
Я повернулася після чергового іспиту і ледве дочовгала до ліжка.
— У нас страшенно зимно, — прошептала захриплим голосом, трясучись, як желе в хиткому диліжансі.
— Таж ми наставили обігрівачі на максимум, — здивувалася Вікторія. — Дивися, майже шістнадцять градусів. Тільки біля вікна десять.
— Можливо, це припізніла реакція на конфлікт із татом, — визнала я, натягаючи шерстяний светр і шапку-вушанку.
— Або ти підхопила десь грип. Тримай термометр.
— Мене теж якось дивно ламає, — озвалася Мілька. — І теж не найтепліше, а тим часом я щойно повернулася з-під турболамп.
— Поміряєш після Вишні, — сказала Вікі, лаштуючи наш довоєнний алюмінієвий чайник. — Ну, покажи той термометр, — простягла вона долоню. — Все ясно, сорок і дві десятих. Де у нас якісь ліки? А ти залазь до Маріїного ліжка, бо ж не будеш лежати на тому холодному матраці під вікном. Ти мусиш пропотіти, а ліжко Марії біля пічки. Я зроблю тобі чай.
— Зроби й мені, — попросила Мілена. — На полиці біля вікна стоїть слоїк малинового варення. Вчора я зробила цю безцінну покупку. І гадаю, що кілька слів визнання були б цілком до речі.
— Ти богиня, Мілько, але тепер зосередься на термометрі. І не махай так руками, бо він випаде тобі з-під пахви.
— А де лежатиме Марія? — запитала я після того, як Вікторія загорнула мене ковдрою аж по самісінькі брови.
— Переселимо її до Травки. Може, нарешті між ними спалахне іскра. Покажи термометр, русалко. Ну, гарні речі. Більш як тридцять дев’ять, і тебе не лихоманило?
— Тепер трохи є, але кажу тобі, я ж була в солярії.
— Натягай спортивний костюм, а потім під ковдру. Я принесу вам той чай і вийду по щось їстівне.
Вікторія вийшла, а ми залишилися самі, трясучись від холоду, кожна під своєю ковдрою. За годину до кімнати зайшла Марія.
— Я ледве допленталася, — простогнала вона. — У мене, здається, двісті градусів гарячки. Як негайно не ляжу, то зараз беркицьну. О Боже, а хто це в моєму ліжку?
— Я вже йду…
Я так різко сіла на матраці, аж запаморочилося в голові.
— Ходи до мене, — сказала Мілька, запрошувально відгортаючи ковдру. — Ми помістимося втрьох.
Я виповзла з-під ковдри й почалапала в бік столу. Оті вісім кроків ще ніколи не коштували мені таких зусиль. Начебто я йшла по Юпітеру.
— Але я й охляла, — прошептала я. — Це якийсь страшний вірус-мутант.
— А мене жахливо трясе, — поскаржилася Марія.
— То залазь до нас. Буде тепліше.
— Ні, я не люблю комун, волію вже трястись. А де Вікторія?
— Я вже тут! — Вікі заглянула до кімнати. — Купила багато соків, бо ви мусите поповнювати рівень рідини. Мушу сказати, що мене, здається, теж хапає.
— О Боже, хто ж тепер нами заопікується? — зажурилася Марія.
— Я стукала до хлопців. Вони запропонували купляти нам їжу, варити обід і терти спинку. Можуть також переодягати в піжамки й натирати груди скипідаром.
— Якщо так, то я повертаюся до тітки, — пригрозила Марія. — Мене не буде мацати чувак, який марнує життя на бійки з віртуальними коровами.
— Ірек анітрохи не зазіхає на твої груди, — озвався Травка, який саме завітав, щоб мати повну картину ситуації. — Він воліє Лару Крофт, а окрім того, поїхав на канікули до батька. Це я запропонував натирання, але тільки бажаючим і розпеченим.
— Розпечені-то ми всі, — просвітила його Мілька. — Майже сорок градусів.
— У мене тридцять вісім із половиною. — Вікторія сіла біля нас і заходилася натягати шерстяні штани.
— То, може, я теж поміряю, — шепнула Марія. Травка зразу підскочив до неї з термометром.
— Тепер тільки бракує, щоб розхворівся ти, Травко, — сказала Мілька.
— Це виключено. Я такий провуджений зіллям, що бактерії оминають мене десятою дорогою.
Бактерії, може, й оминають, але не віруси, а надто вірус грипу. Він заскочив Травку нині вранці і вклав його біля наших ніг. Тож хворіємо вп’ятьох, почергово кашляючи й зойкаючи через біль у горлі.
— Немає нічого гіршого, ніж нежить, який не можна висякати, — вихаркала Марія по сотій спробі витиснути бодай щось у гігієнічну хустинку.
— Є, — озвалася Мілька. — Нежить, який ллє навіть через вуха.
— Яке щастя, що поки я звалився, то встиг дзеленькнути до кузена, котрий працює лікарем на «швидкій», — повідомив нам Травка. — Він сказав, що надвечір загляне й подивиться, чи ми тут не симулюємо.
— Сподіваюся, що він принесе щось від гарячки, — шепнула Вікторія. — Я так палаю, що скоро забракне шкали на термометрі.
— І щось від кашлю, — додала Марія. — Я відчуваю, що мені зараз видере ліву легеню разом із серцем.
— Хто тут сказав слово «легеня»? — озвався з коридора понурий голос, і до кімнати енергійним кроком вмарширував щуплявий білявець у військовій куртці, підстрижений під «їжачка».
— А це і є обіцяна допомога у вигляді мого кузена Болека разом із аптечкою і стосом рецептів із печатками, — представив його Травка.
— Вітаю всіх жертв грипу, а також імовірних симулянтів. Хто перший на огляд? Попереджаю, що маю зимний стетоскоп.
— То, може, я, — зголосилась я. — Скорше сядеш, скорше вийдеш.
— Сідай отут і глибоко дихай, — наказав Болек, прикладаючи крижаний стетоскоп до моєї правої лопатки. — Решту групи прошу про абсолютну тишу.
— Не знаю, чи дам раду. Мене аж розриває, — поскаржилася Марія, але найближчі десять хвилин чесно боролася з кашлем.
— Ну, чудово. Грип із бронхітом, — поінформував мене Болек. — Хто наступний?
Зголосилася Мілька, Марія, потім Вікторія, а наприкінці Травка.
— Ваше щастя, — Болек усміхнувся лівим кутиком уст. — Я не викрив серед вас симулянтів. А тепер прошу наставити гарячі сідниці. Треба трохи збити вам температуру за допомогою перевіреного й дуже дешевого піралгіну.
— Перевіреного, але дуже болючого, — ойкнув Травка. — Ти сам казав, що деякі пацієнти під час ін’єкції перегризають ковдру.
— Авжеж, тому вразливим пропоную укол у вену.
— Я, здається, зараз зомлію, — засвідчила Марія.
— Без паніки. Це зовсім не боляче. Застромляємо тонюсіньку трубочку в вену і повільно вливаємо ліки. Синець мінімальний.
— Тепер я точно зомлію, — шепнула Марія і на підтвердження своїх слів сполотніла, як крохмаль.
— Для надвразливих я приготував свічки, — потішив її Болек. — Запихаєш дві якнайглибше. Хвилин п’ятнадцять опираєшся, щоб не побігти до клозету, й по всьому.
— Я попрошу укол, — озвався Травка. — Бо я гетеросексуал і такі великі свічки викликають у мене прикрі асоціації.
— А може, ти маєш щось від нежиті? — запитала Мілька. — Я відчуваю, що в мене зараз луснуть обидві гайморові пазухи.
— Маю, — Болек заходився порпатися в торбі. — Тільки припини курс через три дні, бо можеш дістати кровотечу.
— Я, мабуть, таки волію той нежить, хоч почуваюся достоту фатально, — простогнала Марія. — Начеб мала зараз відкинути копита.