— А ти навіть із брудною виглядаєш ліпше, — відбив м’яча Ірек.
— Може, ви закладете клуб взаємного поклоніння? — озвалася Мілька.
— Добре, — обірвав забаву Травка. — То що з тими Кобилянами?
— А кущі там є? — запитала Марія, розглядаючи свої бліді ноги.
— Здається, купа, — відказала Вікторія. — А ще гори й багато велосипедних доріжок.
— У нас немає велосипедів, — зауважив Травка.
— Ти завжди вигадаєш якусь проблему, — буркнула Мілька.
— Я тільки стверджую факти, але це не означає, що я не хочу їхати до Кобилян.
— Ну то й їдьмо, — сказала Вікторія.
І ми поїхали.
Сидимо в кущах, ховаючись від пекучого сонця. Милуємося краєвидами, таляпаючи ногами в річці завширшки зі сторінку формату А-4.
— Я не знала, що так складно добутися до тих Кобилян.
— Ми швидше доїхали б до Закопане, вже не згадуючи про Криспінів, — сказала Мілена, витираючи чоло листям лопуха.
— А чому Ірек не поїхав? — запитав Єндрек.
— Бо робить якийсь backup, — відповів Травка.
— А як що по правді, то хоче побавитися в «Diablo», — зрадила Ірека Мілька. — Він створив нову версію і збирається трохи її вдосконалити.
— А колись він мені втирав, що це я узалежнений від машин, — озвався Єндрек. — Бо я мав такий період у житті, коли валандався по гральних автоматах.
— Я теж, — зізналася Вікторія. — У третьому класі. Тринькала на це всі кишенькові гроші.
— Я грав торік. У випускному. Звірився Іреку, а той одразу заявив, що я узалежнений. І що я повинен відвідати його знайомого, якогось Трубку.
— Губку, — виправив Травка. — Ірек сам повинен його відвідати. Знаєте, що він робить, коли прокидається?
— Ну?
— Чистить зуби, випиває кефір з амарантом і запускає «Diablo».
— І він може їсти це свинство? — здивувалася Вікі. — Я двічі пробувала і не змогла. Хоч кажуть, що це страва XXI сторіччя.
— А я волію старі винаходи, типу там вареників чи кров’янки, — розмріявся Єндрек.
— А я люблю експериментувати, — зізналася Вікторія.
— Знаємо, знаємо.
— Але й спека, — зітхнув Травка.
— То поплавай собі, — з іронією пирхнула Марія, вказуючи на струмочок.
— Великі риби мали б тут проблеми з маневруванням, правда, дівчата? — зауважив Травка.
— З плаванням, мабуть, теж, бо вони шкрябали б пузами по піску, — кинула я.
— Про яких риб ви говорите? — здивувався Єндрек. — Якщо тут хтось і водиться, то хіба п’явки. Вони мають стільки артерій на вибір.
Ми як за командою витягли ноги з води.
— Я пожартував, — повідомив нам Єндрек, нахабно шкірячись.
— Ти, певно, заздриш, бо твої лапи не вміщаються і ти можеш мочити тільки пальці? — кинула Мілька.
— Я сподівався намокнути цілком. Вікторія так захоплено описувала принади Кобилян.
— Я тільки повторила те, що розповів мені Олек, — виправдовувалася Вікі. — Не моя провина, що він згустив фарби.
— Ми думали, ти тут уже була, — здивувався Травка.
— Хіба я мушу бувати в усіх місцях? — відбуркнулася Вікторія.
— Ми мали саме таке враження, — визнала Марія.
— І ти грубо помиляєшся. Бо в Кобилянах, мої любі, я вперше.
Валяємося на животах, мочимо в струмочку долоні. Нудьга.
— Розповіли б щось, — попросила Марія. — Єндреку!
— А я вам що, Шахерезада?
— Ні, але тільки ти знаєш стільки класних історій, — наполягала вона.
— Добре, Марисько, не підлещуйся. — Єндрек даремно намагався приховати, скільки радості справив йому Маріїн комплімент.
— Дивіться, який прикольний жучок, — змінив тему Травка. — Виглядає реально, як «гольф» із двигуном у сто п’ятдесят кінських сил.
— Ну, у версії «металік». — Єндрек придивився до створіння. — Тобто якихось дві штуки злотих згори.
— Цікаво, чи має він чотири повітряні подушки, — розмірковував Травка. — I ABS?
— Певно, що має. А бачиш спулери? — Єндрек торкнувся до жучка стебельцем. — І затемнені шиби?
— Ну. І номери з підсвіткою. Справжня навернута тачка, — присвиснув Травка. — Коли мчиш на такій поночі крізь село, вона миготить, як дискотека. Цікаво, скільки вона жере? Певно, якихось десять літрів з гаком у місті. Якщо, звісна річ, буває в місті.
— І яке має прискорення. На око вісім і пів до сотні. Але він і пилюжить по стежині, аж гай гуде. — Єндрек мусив помітити наші мармизи, бо кинув тоном першовідкривача: — Ми тут триндимо про тачки, а ви, певно, нудитесь?
— Добре, дівчата, прокидайтеся. — Травка заплескав нам перед очима, наче досвідчений гіпнотизер. — Поговорімо про дружбу, кохання й сенс життя.
— Коли я чую слова «сенс життя», — обізвався Єндрек, — мене аж верне.
— Чому? — здивувалася Марія — шукачка сенсу життя.
— Бо я згадую своїх старих та їхні поради. Вони завжди мені втовкмачували, що я повинен жити свідомо. Старанно фіксувати хвилини, щоб потім мати тільки гарні спогади.
— Ну і що?
— Я їх колекціонував, аякже. Цілих десять років.
Ми зітхнули, не приховуючи заздрості. Кожен із нас охоче викинув би з пам’яті те і се. Випорожнив би дочиста не одну шухлядку й повимітав би сміття не з одного кутка. Тим часом Єндрек не мусить цього робити. Він має винятково цінні спогади, рівнісінько розкладені по коробочках, вистелених бордовим оксамитом.
— Знаєте, що лишилося в моїй голові з тих років, коли я бавився в колекціонера? Нічогісінько, мої любі. А принаймні нічого такого, що я хотів би згадати.
— Може, спробуємо зловити попутку, — урвався терпець Марії. — Півгодини чекаємо й нічого.
— Ех, ви, люди з великого міста, — усміхнувся Єндрек, людина з маленького містечка, так само як і я, Вікторія й Мілена.
— Почекаємо ще трохи і тоді почнемо журитися, — запропонувала Мілька, недбало спершись на дорожній знак. — О, вже їде.
— Нарешті, бо я вже збиралася відбитися від стада, — з полегшенням зітхнула Марія.
Автобус під’їхав і різко загальмував біля нас, збиваючи клуби бурої куряви.
— Ви могли б приїхати вчасно, — зробила зауваження водієві Марія.
— Ну міг би, — визнав він. — Але мені не вдалося. Спробую завтра, — зітхнув він, обдаровуючи нас безтурботним усміхом, променистим завдяки золотим фіксам. — То що? Викурю цигарочку й повертаємося до міста.
Ми зайшли до салону. Крім нас, до автобуса завантажилися троє дорідних жінок у сукнях кольору горошку, абрикоса та блідої блакиті, міцно похляпані одеколоном із запахом конвалії. А також одна жінка з вусами Івана Підкови, котра пахтіла самою природою.
— Ті троє їдуть до міста на гулянку, — визначив Травка. — А та з вусами… може, на депіляцію…
— Коли повернеться той клятий водій? — буркотіла Марія.
— А от і я, — заявив «клятий водій», видряпуючись на своє місце. — Чи всім зручно сидіти? Пристебнули ремені? Готові? То стартуємо.
5.05. Я знову провідала тата. Він виглядав так, наче впродовж тижня не виходив із кухні. Сидів на тому ж самому місці, на якому я його зоставила. І вдивлявся в рівно розкладене кухонне причандалля.
— Ти його бачила, — сказав він. Певно, здогадався з мого виразу обличчя. — Такий сором.
— Може, ти переїхав би до іншого міста? — порадила я.
— Я сподіваюся, що мама схаменеться. Тому хотів би тебе про щось попросити…
— Ну так, я маю виступати в ролі болісного докору сумління. Тільки не знаю, чи це подіє на маму. Вона стала така непередбачувана.
— Принаймні спробуй, — попросив тато й поліз до кишені піджака. — А, до речі. Через ті Кристинчині вибрики я геть забув про тебе. Навіть не знаю, як ти давала собі раду останні місяці.
— Не найгріше, завдяки твоїм переказам.
— Моїм переказам? — Він зробив великі очі, такі ж самі він мусив зробити, коли довідався про мамин роман. — Я не висилав тобі жодних грошей.
7.05. Якщо не тато, то хто? Мама теж цього не робила. Вона сказала про це, коли я відвідала її в новому помешканні (назва «кубло» була б доречніша). А на прощання тицьнула мені в руку кількасот злотих від себе і того її Міська, порадивши купити собі фісташок у меді. Бабуся? Для неї я тільки ще один персонаж із «Крапель кохання». І то епізодичний, бо потрапляю в її поле зору винятково під час нечастих родинних урочистостей. Дядько з тіткою? Це виключено. Вони, напевно, навіть не знають, що я пішла з дому. Тато завжди дбав про позірне благополуччя. Може, Данієль? Мабуть, що ні. Він не посилав би грошей після нашого розриву. А гроші прийшли чи не через тиждень по тому, як я занесла йому книжку. Хіба що він відчуває провину.