Руку він, проте, забрав, і вона гарячково натягла махрову ковдру до носа. Серце ще скажено стукотіло, але страху більше не було, її душила відраза.
«Зачини двері з того боку, і негайно! – прошипіла вона. – Я завтра ж розповім батькам, що в тебе на думці!»
Валентин випростався, хмикнув і вийшов з її кімнати…
– Ну чому завжди я? – у голосі Родіона прорізалося роздратування. – А ти сам не міг би? Ти ж удома? То мені знову тягтися в Шаури?.. Добре, не заводься. Дай слухавку мамі, ми узгодимо.
Він пригальмував і звернув до узбіччя. Марта краєм ока бачила його тонку, засмаглу до чорного кисть. На тильному боці стовбурчилися світлі волоски, пальці міцно стискали мобільний.
– Спокійніше, мамо… Я зрозумів. Так, відвезу Марту й скоро буду… Та не хвилюйся ти так, нічого не трапиться з твоєю кішкою, встигнемо. Бувай!
Він відключився, жбурнув айфон на заднє сидіння й увімкнув передачу.
Марта покосилася: Родіон стежив за дорогою, невдоволено морщився, коли загорялося червоне, але кермував акуратно, без явного поспіху.
Ціле життя він прожив десь далеко, навіть не підозрюючи про її, Марти, існування, а знайомі вони всього два роки. Бачаться нечасто. У нього своє життя, майже невідоме. Що йому до того, з ким їй доводиться жити – день у день – під одним дахом?
Спочатку вона відчула постійну, зосереджену на ній увагу. Обережну присутність, невідривний погляд, часте дихання. Потім Олександра попрохала брата взяти на себе частину клопотів про неї – це було саме тоді, коли в них розпочався ремонт, усе пішло шкереберть, а батько мотався між домівкою і реанімацією, де приходила до тями після операції бабуся. У тому устрої, який склався ніби сам собою, Валентину була відведена роль ласкавого й дбайливого дядечка. В іншому нікому до неї не було діла.
Боятися вона почала майже одразу – тут уже нічого не поробиш. Валентин, бувало, забирав її зі школи. Удома в цей час зазвичай нікого не було, і він змушував її перевдягатися й акуратно складати речі. При цьому стирчав на порозі й не зводив з неї очей. Далі – обід і перевірка уроків на кухні. Вона покірно приносила щоденник і зошити, хоча мати й батько здебільшого не лізли в її шкільні справи. Валентин кликав її до себе, садовив на коліна так, що вона опинялася затиснутою між краєм стільниці і його тулубом. Вона намагалася вирватись, але він чіпко тримав її однієї рукою, зі свистом дихаючи в потилицю, а другою погладжував її оголене стегно, ніби заспокоюючи. «Відпусти!..» – пручалася вона, на що їй відповідали здушеним смішком…
Потім з коридора долинав звук замка – повертався з роботи батько. Її миттю струшували з колін, вона мчала до батька, щосили притискалася до нього, а потім, ледь відірвавшись, забивалась у свій куток.
Так він переслідував її цілий рік, доки одного разу, розлючений її непоступливістю, не вдарив з розмаху в обличчя. Удома того разу теж нікого не було. З тієї хвилини її страх не те що б розвіявся – просто став іншим…
– Прибули. – Голос Родіона змусив Марту здригнутися. – Тебе провести?
Вона неуважно глянула й похитала головою.
– Сама дійду… Родю, ти когось ненавидів у своєму житті?
– Ненависть руйнує, сестричко. У мене нема ворогів. – Родіон відчинив задні дверцята, дістав із сидіння її сумку.
Марта теж вийшла і тепер стояла прямо перед ним, дивлячись знизу.
– Бувай. Дякую за морозиво… – кивнула вона. – Телефонуй.
Родіон не став чекати, поки Марта дійде до під’їзду, де тусувалася звична вечірня публіка: матусі з візками, обкурені підлітки й пара літніх подружок.
Коли вона озирнулася, «рено» кольору піску вже відчалював.
4
День випав ще той.
Просто зранку привезли п’ятирічного хлопчика з підозрою на непрохідність. Виявилася рідкісна форма запалення апендикса, який лопнув прямо на операційному столі. Провозилися дві години, перемиваючи черевну порожнину, потім Олександру відправили в інтенсивну терапію – стежити за станом прооперованого, бо, як завжди влітку, через відпустки людей не вистачало, а досвідчена літня медсестра Марина Ігорівна була зайнята двома важкими немовлятами. Потім завідувач відділення підмінив Олександру на годину – на неї чекав хірург і нескладна планова операція. Після цього вона повернулася до малюка, якому ще виповзати й виповзати з серйозної неприємності.
І весь оцей час її гризла одна думка: як знайти привід поговорити з дружиною старшого брата.
Утім, Інна розшукала її сама.
Близько третьої Олександру покликали до телефону в хірургію. Вона попросила приглянути, щоб хлопчик випадково не перетиснув дренаж, протупотіла довгим коридором, а потім піднялася сходами з другого на свій третій. На четвертому розташовувалося пологове відділення, на п’ятому – патологія немовлят. Телефон був у лівому крилі на посту чергової сестри поруч із її відділенням. Зараз там нікого не було, слухавка лежала на журналі процедур і грілася під увімкненою день і ніч настільною лампою. Із близьких цей номер знали тільки чоловік, Валентин і Марта.