Савелій Максимович повернувся до кабінету, щоб узяти з бару пляшечку «Ґремі» – улюбленого коньяку дружини.
Син зазирнув тільки перед тим, як піти.
– Ти хоч поїв? – жваво запитала Інна Семенівна. У верхній їдальні, де був накритий стіл до пізньої вечері, пахло її парфумами. Двері на терасу були відчинені, на столі горіли свічки.
– Аякже, ма. – Родіон оглянув поглядом стіл. – Із якого приводу бенкет?
– Електрику заощаджуємо, – незграбно пожартував полковник. – Ви куди зібралися?
– На Нетечу. – Це було невелике озеро за три кілометри на південь, сполучене протокою з головним. – Ліхтар у гаражі?
– Так. Візьмеш машину?
– На велосипедах. Повернуся вранці, на добраніч вам.
Родіон уже спускався, коли його наздогнав голос батька:
– Замкни гараж і будь дуже уважний на дорозі, особливо в лісі!..
– Не розумію я цих забав, – Савелій Максимович повернувся до дружини. – Раки, блін! Краще б по дівках бігав…
– Не бурчи, – примирливо сказала дружина. – Усьому свій час.
Інна Семенівна готувалася до серйозної розмови. Знаючи вдачу чоловіка, вона могла очікувати чого завгодно: лютого спалаху, холодного сказу, погроз. До таких речей вона звикла й уміла давати з ними раду – надто довго вони прожили разом, щоб звертати увагу на емоції.
– Я щось зголодніла, – промовила вона, всідаючись у крісло, присунуте до стола. – І втомилася. Вимкни верхнє світло й приєднуйся.
– Як завжди: сама на свою голову. – Полковник не любив сутінків, але сьогодні був не від того. – Давно ми з тобою отак не сиділи. Крутимося, крутимося, так і життя мине… – Він потягся до пляшки. – Сьогодні, слава богу, все вирішили з Ювашевим. Він скупий, і до того ж просив ділянку, на яку поклали око такі люди, з якими ну ніяк не можна сваритися. Довелося залучати важку артилерію. Але я задоволений – моя частка виявилася навіть більшою, ніж очікувалося… Гарний коньячок, а?
Вона покосилася на ставну фігуру чоловіка, стримала усмішку й запитала:
– Сподіваюся, ти Ювашева не кликав на ювілей?
– А навіщо він мені здався? П’яте колесо в губернаторському возі, а понтів як у японського імператора… Та й чорт із ним! Що це я про справи? Власну дружину по кілька діб не бачу… Іннулю, може, сьогодні зі мною ляжеш?
– Може, – усміхнулася вона. – Подобається рулет?
– Ще б пак! Ти в мене майстриня… і не тільки в цьому.
– Твоє здоров’я. – Інна Семенівна підставила келих, аби чоловік хлюпнув коньяку, і подумала: «Зараз. Потім не підступишся».
Поки Савелій Максимович енергійно жував дольку лимона, вона, ніби без зв’язку з усім іншим, промовила:
– Олександра їздила зі мною до ветлікарні. Дуже допомогла.
– М-м, – невиразно промукав полковник. – І що?
– Чому ти не хочеш покликати Валентина?
– Це Сашка вже навіяла тобі у вуха? Ми ж із тобою все вирішили, давно й остаточно!
– Я нічого не вирішувала. Ти диктував, а я складала список. Хто в нас голова родини? Я можу радити в усьому, та не в тому, що стосується твоєї рідні, Савелію!
– Я так вирішив. Крапка. – Полковник почервонів і набичено втупився в дружину. – Ти вже все забула, га?!
– Тільки без крику, любий. Поговорімо спокійно. – Інна Семенівна зітхнула. – Пам’ять у мене в порядку. Однак минуло стільки років… Ти хочеш і з сестрою порвати? Тоді навіщо ми сюди їхали? Ближче до рідних – це не твої слова?
– Ти сама знаєш навіщо…
– Будь послідовним, Савелію. До Білорусі ти не схотів, подавай тобі Україну, тут, мовляв, є де розвернутись… А от не з’явиться на твій ювілей рідня, тебе ж і запитають: а де, шановний Савелію Максимовичу, ваші єдинокровні?
– Дурниці верзеш. Кому на фіг вони здалися?
– Та тому ж Шерехові. У нього в селищі все під контролем, ти ж у курсі. І йому далеко не байдуже, хто тут у нього під боком. Ти що, не звернув уваги, як він випитував тебе про рідню? Хто та що, та що поробляють, та чи є діти… Хочеш підтримувати з ним стосунки? То подбай, щоб не було пліток. Геннадій Іванович людей із проблемами уникає, це всім відомо.
– Не треба мене хомутати, я не…
– Ну гаразд, – жорстко обірвала чоловіка Інна. – Ніхто тобі не указ! Ти в нас – цар і бог. Це ми вже засвоїли. Але й у тебе є провина перед братом.
– Та ну? – Савелій Максимович роздратовано із повної руки налив собі коньяку. – У чому ж це я перед Валькою винен?