Федоров квапливо вийшов, клянучи себе на чому світ стоїть. Мало сп’яну не обмовився, як переконував дружину завести дитину і чим те скінчилося. Довелося податись у ванну, сполоснути розпашіле обличчя й хоч трохи привести себе до ладу. Телефон у передпокої та його мобільний тупо мовчали, у квартирі плавилася напружена тиша.
Думка про те, що вже не перший рік поспіль він проводить свою відпустку геть нездарно, майнула в нього тієї миті, коли Олександра, відімкнувши своїм ключем вхідні двері, ступила в передпокій, а зі своєї кімнати з’явилася дочка.
– Привіт, мамо! – вигукнула Марта. – Чого це ти…
– Сашо, – перебив її раптово виниклий на порозі кухні Валентин, – ну де ж ти блукаєш?
– А що сталося?
– Та нічого особливого.
– Тоді які претензії?
– Немає претензій. Ти голодна?
– Ще б пак.
– То до вечері…
Це була їхня персональна манера спілкування. Олександра навіть не розсердилася. Скинула з набряклих ніг босоніжки, повісила сумочку і, нібито не помічаючи Марту, подалася мити руки.
Стіл у кухні був накритий наче для парадного бенкету.
Пляшка вина зі строкатою етикеткою, п’ять тарілок із сервізу, згорнуті кувертами серветки, кришталеві келихи. Тонко нарізана шинка, іспанська салямі, маслинки, огірочки-корнішончики… Марта завмерла на порозі.
Спиною до кухонного вікна ніяково переступав з ноги на ногу батько з сигаретою в руці, а поруч на табуреті проглядалася досить жалюгідна, стрижена майже під нуль істота. Гола худа шия теліпалася в розтягнутому вирізі секондгендівської футболки. Тільки піднапружившись і придивившись, можна було розпізнати жіночу особину, і то досить молоду. Жодних натяків на косметику, із прикрас – три срібні кільця в мочці лівого вуха.
Валентин, легенько підштовхнувши Марту до столу, сказав: «Сідай, знайомся. Це моя колега Людмила… Людочко, це племінниця Марта, я тобі про неї розповідав…»
Марта кивнула й відвела погляд від гості,– та, мабуть, з’явилася в оселі, поки вона спала.
Увійшла Олександра і влаштувалася на звичному місці – на чолі столу, скоса поглядаючи на оту Людочку. Марта потяглася до столу, нашвидкуруч зібрала в тарілку данину: хліб, шинку, сир, огірок і кілька маслин – та підвелася. Наостанок прихопила баночку «пепсі».
– Ти куди? – сердито запитав Валентин. – Сашо, ну що це таке! Знову ці її фокуси…
– Нехай їсть де хоче, – примирливо мовив Федоров.
Коли Марта зникла в себе, Валентин заклопотався навколо дівчини, яка сиділа весь цей час нерухомо, дивлячись в одну точку. Він потягнувся до пляшки, розлив вино й театральним жестом підняв келих.
– Сергійку, Сашенько! Дорогі мої, я зустрів свою долю… Ми з Людою вирішили одружитися!
Дівчина не ворухнулася.
– Сьогодні зустрів, чи що? – не приховуючи іронії, запитала Олександра. – Якось це в тебе все… раптово… Ну що ж, ми за тебе раді.
Валентин трохи обійняв дівчину за гострі плечі, відпустив, сунув їй під ніс тарілку й виразно шепнув: «Ну випий же, мила, і поїж, будь ласка…»
– Звідки ви родом, Людо? – Федоров спробував розрядити напругу, яка не спадала. – Якщо, звісно, не секрет.
Вона відповіла, назвавши якесь містечко в іншій області. Помовчавши, додала, що тепер живе тут, батьки далеко, школу закінчила чотири роки тому, однак вступити нікуди не вдалося… Голос у нареченої Валентина виявився приємний, низький, оксамитовий і, незважаючи на підліткову зовнішність, ледь хрипкуватий.
– Ми познайомилися, – жуючи, втрутився Валентин, – цілком випадково… у Люсі це був перший рейс після курсів провідників резерву, а напарник мій потрапив до лікарні. З виразкою, знаєте, не до жартів. От до мене й відрядили Людмилу. Хвилювалася, звісно, дівчинка, але впоралася чудово. Правду я кажу? Ти їж, їж, не соромся…
– І коли ви… м-м… збираєтесь одружитися? – Олександра спідлоба глянула на молодшого брата.
– Валентин Максимович пожартував, – червоніючи, промовила Людмила. – Ми нічого такого не обговорювали… Усе, дякую. Я вже сита.
– Я теж. Прикури й мені, Сергію, – Олександра перевела погляд на дівчину, узяла простягнуту чоловіком сигарету й глибоко затяглася. – Щось я вас, Людмило, не розумію. І тебе теж, Валику.
– Річ у тім, що я винаймаю квартиру за містом, і Валентин Максимович запропонував мені пожити у вас кілька днів… У проміжку між рейсами.
– Людо, я тебе прошу – побудь поки що в моїй кімнаті,– метушливо перебив Валентин. – Я до тебе дуже скоро. Ще вина?
– Ні. Добраніч. – Дівчина неквапливо склала серветку.
Валентин підвівся, щоб пропустити її до виходу з кухні. Зненацька Людмила виявилася високою, вищою за нього на пів голови. Примружившись, він простежив, як вона йде коридором, злегка погойдуючи худими стегнами й звісивши тонкі руки вздовж тіла, і знову сів за стіл.